Читать «Пані Боварі» онлайн - страница 169

Часто вона говорила лагідно і журливо:

— Ах, ти покинеш мене… Ти одружишся… Ти станеш таким, як усі інші.

Він питав:

— Які інші?

— Ну, взагалі мужчини, — відповідала вона. — І, відштовхуючи його, додавала млосним голосом: — Усі ви безсовісні!

Одного дня, коли вони філософували про земні розчарування, вона прохопилася якось — чи то, щоб випробувати його ревнощі, чи просто в пориві мимовільної відвертості, — про те, що колись, іще до нього, вона любила одного чоловіка: «Не так, як тебе!» — квапливо додала вона і тут же заприсяглася своєю дитиною, що між ними нічого не було.

Леон повірив, але все-таки став допитуватись, що то був за один.

— Він був капітаном корабля, мій друже.

Сказати так — значило відвернути Леона від усяких розшуків і воднораз додати собі ціни в його очах: адже нею захоплювалась людина героїчного, сказати б, складу і звична до успіхів.

І справді, отут Леон відчув усю нікчемність свого суспільного становища; він став заздрити еполетам, орденам, чинам, їй, напевне, подобаються такі речі, — так він судив з її марнотратства.

А Еммі доводилося стримуватись від багатьох химерних забаганок, їй, наприклад, хотілося завести для поїздок до Руана тильбюрі з англійським конем і грумом у пишних ботфортах. На цю думку її наштовхнув Жюстен: він благав узяти його до себе в лакеї. Якщо відсутність елегантного екіпажа не захмарювала в неї радості поїздок на побачення, то, безперечно, вона щоразу збільшувала гіркоту повернення додому.

Коли вони говорили про Париж, Емма часто зітхала:

— Ах, як гарно нам би там жилося!

— А хіба ми тут не щасливі? — ніжно питав коханець, гладячи її по голівці.

— Правда твоя, — казала вона, — я просто божевільна. Поцілуй мене!

До чоловіка вона ставилась привітніше, ніж будь-коли, робила йому фісташкові креми, а після обіду грала вальси. І він вважав себе найщасливішим у світі, а Емма жила в цілковитому спокої. Але якось увечері він раптом спитав:

— Адже ти береш уроки у мадемуазель Ламперер?

— Так, а що?

— Знаєш, — відповів Шарль, — я бачив її оце в пані Льєжар. Заговорив із нею про тебе, — аж вона тебе не знає.

Наче грім ударив з ясного неба. Але Емма відповіла спокійнісінько:

— Вона, мабуть, просто забула моє прізвище.

— А можливо, — сказав лікар, — у Руані є кілька вчительок музики з прізвищем Ламперер?

— Може, й так. — І зразу ж додала: — Але ж у мене є її розписки! Ось дивись.

Вона підбігла до бюрка, поперекидала всі шухляди, переплутала папери і нарешті так розгубилася, що Шарль став просити її не турбуватись про якісь там нещасні розписки.

— Ні, я таки знайду! — наполягала вона. І справді, наступної п'ятниці Шарль, натягуючи чоботи в темній комірці, де висіла його одежа, намацав під своїм носком якийсь папірець. Він видобув його з чобота і прочитав:

«Одержано за три місяці навчання та за куплені ноти шістдесят п'ять франків.