Читать «Таємниця «Вогняного Ока»» онлайн - страница 43

— Бобе, вибач, будь ласка, — втрутився Ганс, — я хотів тобі нагадати, що місіс Матильда прохала не затримувати вантажівку.

— Так, Гансе, звісно! — вигукнув Боб. — Вибачте, Ліз, я мушу їхати. Якщо нам потрібна буде агентка, ми звернемось тільки до вас.

— Ось вам мій номер телефону. — Ліз проводила його до хвіртки і на ходу записувала номер на аркуші. — Ось, мене звати Ліз Логан. Я чекатиму на ваш дзвінок. Як мені хочеться взяти участь у справжньому розслідуванні!

Боб узяв аркушик і сів у кабіну поруч Ганса; на синє авто, що їх обігнало, він не звернув жодної уваги. Він думав, що Ліз — хороша дівчина і що інколи справді буває необхідна допомога дівчат. Щоправда, Юпітер скептично ставиться до дівчат, але при нагоді Боб, звісно, зможе запропонувати кандидатуру Ліз Логан.

Ліз помахала йому на прощання рукою, він махнув у відповідь, а в кузов вантажівки навіть не глянув. Вони з Гансом поверталися на склад, не підозрюючи, що знову втратили Октавіана, хоча щойно знайшли.

А Юпітер уже про це знав, рація затріщала і ожила. Пролунав голос Гуго:

— Оборудка вдалася. Він у нас! Здоровань зайшов у двір, і ми з Френком миттю стягли коробку з кузова. Думаю, що вони навіть не помітили, що коробка зникла.

— Молодці! — гаркнув Джо. — Тягніть коробку в нашу нору і не відкривайте до мого приїзду. Чуєте?

— Чуємо. Кінець зв'язку.

Передавач замовк. Джо подарував Юпітерові криву посмішку.

— Справу залагодили, хлопче, — переможно сказав він, — камінець у нас. Більше я не маю до тебе запитань. Але про всяк випадок ми вас тут залишимо на деякий час — доки не заметемо сліди. Не турбуйся, ми зателефонуємо твоєму приятелю, щоб він приїхав сюди, але згодом, десь уночі.

Вони з поплічником вийшли кухонними дверима й веліли Джексону йти слідкома. Той на прощання пильно подивився на Юпітера, мовби хотів сказати, що йому шкода, що все так сталося. Потім їхня трійця сіла в машину, яка стояла за будинком, і від'їхала.

Ледве стих шум мотора, Юпітер гукнув до своїх приятелів:

— Піте! Гусе! Ви чуєте мене?

— Це ти, Юпітере? — почувся глухо Юпітерів голос. — Що там діється? Ти зможеш нас випустити звідси? Батарейки у нашій фарі майже сіли.

— Вибач, Другий, — сумно відгукнувся Юпітер, — я думаю, хто б це мене самого визволив. Я сиджу тут, сповитий, ніби мумія. Ми всі тут застрягли, а тим часом банда чорновусих захопила Октавіана!

НЕСПОДІВАНЕ ВІДКРИТТЯ

Юпітер сидів, міцно прив'язаний до крісла, і думав, що робити далі. У всіх детективних оповіданнях, якщо когось зв'язували, то завше траплялася нагода звільнитися: або лишався ніж, якого не помітили зловмисники, або мотузка перетиралася гострою склянкою. Тобто вихід завжди можна було знайти.

Але в нього не було нічого. Ніж, щоправда, у кімнаті був — він і далі лежав на підвіконні. Але дістатись до нього Юпітер не міг, а коли б і зміг, то як би він його відкрив? А коли б і відкрив, перерізати мотузку все одно не зміг би, адже Юпітерові руки були зв'язані не разом, кожна окремо пришнурована до бильця крісла.