Читать «Мертва голова» онлайн - страница 36

Через місяць після розмови з Бульвер Сполдінг якось повертаючись додому в вагоні підземної залізниці, прочитав у газеті:

«Концерну Бекфорда загрожує крах».

Сполдінга цікавило все, що стосувалось піднесення й падіння людей — від долі Наполеона до історії мільйонів Ротшільда й Рокфеллера. І він уважно прочитав газетну замітку. Бекфорд був одним з «гегманів» — професіоналів-жартівників, щось на зразок французьких конферансьє. Це Сполдінг знав. Але далі для нього були новини. Виявилось, що «торгівля сміхом» поставлена в Америці на широку ногу. Вигадування дотепів — такий же бізнес, як і виготовлення капелюхів чи запонок.

І найбільшим «концерном» такого роду було підприємство містера Бекфорда — «першого гегмана в Америці». Він придумував і продавав дотепи, писав скетчі, гумористичні номери для музичної комедії, для працівників естради, клоунів і коміків театру. Наживши на цьому невелике багатство, він почав купувати й перепродувавати чужі дотепи, збирати й систематизувати «світові запаси сміхотворення» — гумористичні книжки, історичні анекдоти, грамофонні пластинки з гумористичними записами. В його каталозі містилося понад сорок тисяч дотепів, жартів, анекдотів. Весь матеріал систематизувався за темами, нумерувався, каталогувався. Будь-який жарт можна було знайти за двадцять секунд.

Щороку каталог поповнювався на три тисячі номерів. Щоб відібрати перші сорок тисяч, Бекфорду довелось переглянути понад три мільйони жартів і дотепів. Замовник вимагав, щоб у програмах, складених Бекфордом, слухач сміявся не менше вісімдесяти разів на годину. Бекфорд перевиконав цю вимогу: слухачі сміялися від дев’яноста до ста разів, а в найкращих програмах навіть — рекордна цифра! — сто двадцять разів протягом півгодини. За теорією Бекфорда, глядачі й слухачі не ганяються за новими жартами, які до того ж важко видумувати. Все, що потрібно для професіонала, — це вміло підібрати старі дотепи.

Теорія ця нібито стверджувалась життям, принаймні справи «концерну» йшли успішно. Бекфорд обріс «дочірніми» підприємствами: кіно, мюзік-холами й іншими і навіть обзавівся банком. І раптом уся ця солідна будівля почала тріщати. З незрозумілих причин слухачі й глядачі сміялися все рідше й рідше: сімдесят-шістдесят-сорок-двадцять разів протягом години замість восьмидесяти-дев’яноста-ста «обов’язкових». Збут скорочувався…

Чому? Сполдінг замислився. Може, Бекфорд не врахував зміни обставин? Криза. Загальний тривожний настрій у країні і в усьому старому світі. Відчуття нестійкості, невпевненості. Бекфорд був грубий практик. Він не намагався висвітлити питання теоретично: заглянути, розкрити природу смішного, вивчити психологію сучасного глядача, слухача, читача. Змінюються люди, змінюється їх ставлення і до смішного. Те, що смішило вчора, викликає сьогодні здивування. Розуміння смішного рухливе й різноманітне. Але якісь же загальні принципи сміху повинні існувати. Може, вони зводяться до п’яти-шести основних «формул». І якщо їх знайти і вміло застосувати відповідно до людей і обставин, люди почнуть сміятися безвідмовно.