Читать «Мертва голова» онлайн - страница 24

— Я довго шукав своїх супутників; звичайно, і вони мене шукали. Вони, певно, вирішили, що мене з’їли звірі або проковтнула гадюка. Але я вцілів, як бачите. Ви — перші люди, яких я бачу.

— Від такого страховиська, як він, мабуть, усі звірі повтікали! — сказав по-англійському Джон. — Йому треба надати більш людського вигляду.

— Ви були одружені? — розпитував Сабатьє.

— Не пам’ятаю… Здається, що так, — зітхнув він після довгої паузи. — Я згадую в своєму житті жінку, яку любив. Так, жінка… Але я не знаю, була це моя дружина чи мати. Наука й заняття настільки мене з’їли…

— Поглинули, — виправив Сабатьє.

— Так, поглинули, що я вже не можу згадати, як жив на світі.

— Але міста ви уявляєте собі?

Старик, непевно розвівши кругом руками, коротко відповів:

— Шум.

— Невже ваші вуха довше зберігають почуте, ніж очі бачене? — здивувався Джон і, підійшовши до старика, спитав:

— Ви мені дозволите вас остригти?

— Стригти?

Джон узяв пасмо його волосся і показав пальцями, як стриже перукар.

— Зрізати ваше волосся, — пояснив і Сабатьє по-французькому.

Старик здвигнув плечима. Йому було байдуже.

— Мовчите — виходить, згодні. — Джон узяв невеличкі ножиці з робочого столу і, посадивши старика на саморобну табуретку, заходився стригти бороду й волосся на голові. Скінчивши, Джон був надзвичайно задоволений своєю роботою, хоча йому довелося немало поморочитись: густе, зваляне, мов повсть, брудне волосся старика важко було різати невеличкими ножицями. — Чудово! Я піду до табору, візьму запасну палатку і пошию нашому старому костюм. До того ж нам треба його якось охрестити. Адже він людина, вчений, професор. Коротко це буде «Фесор». Фесор — хороше прізвище.

Коли Сабатьє переклав старикові пропозицію Джона, той охоче погодився.

— Фесор — Це добре. Я буду Фесор.

З того часу за ним закріпилось це ім’я.

Костюм незабаром пошили. Правда, він нагадував похоронний саван, але зате був просторий, бо Фесор звик до зручної, легкої звірячої шкури.

— Ну, що ви ще хочете з ним зробити? — усміхаючись, спитав Сабатьє, бачачи, що Джон критично оглядає свого помолоділого клієнта.

— Підгодувати, — відповів Джон. — Дуже вже він худий.

— Чим ви харчувалися? — спитав Сабатьє Фесора.

— Зерна, ягоди, пташині яйця, комахи, — відповів Фесор.

— Ну, зрозуміло, — сказав Джон, почувши відповідь. — Не дивно, що він худий, мов комар у засуху.

І вони почали годувати старика чим могли з своїх запасів і тим, що добували полюванням.

Якось Джон, пристрасний рибалка, вирішив наловити Фесору риби, глушачи її. Він узяв пляшку з-під віскі, влив у неї на чверть вуглецю, який був у нього в запасі, і кинув у воду. Пляшка вибухнула, оглушивши рибу навкруги. Всі, в тому числі й Фесор, почали спішно виловлювати рибу, що спливала на поверхню, і старанно промивати її, щоб отрута не проникла всередину.

— Я знаю простіший спосіб ловити рибу, не боячись струїтися нею, — сказав Фесор. — Он у тій частині лісу росте паразитична рослина, якою можна п’янити рибу.

— Отже, ви й рибою харчувались? — спитав Сабатьє.