Читать «Материками й океанами» онлайн - страница 90
Георгій Кублицький
«Іду пішки до Сан-Франціско. Шлях — до 3 000 кілометрів. Мене лякають смертю від спраги, індійцями і т. ін. Я йду, хоч би що мені загрожувало…»
І пішов наш волгар уздовж залізничного полотна через Американський материк, до берегів Тихого океану.
Почав він свої мандри звідти, де рівнинні нижні прерії — степи — переходили в напівпустельні плато верхніх прерій, у передгір'ях північноамериканських Кордільєр. Цей ланцюг хребтів, розділених долинами, тягнувся на багато сотень кілометрів. Найвищими в ланцюзі були Скелясті гори, до яких прямував росіянин.
На одній із станцій учитель побачив нарешті трьох справжнісіньких індіанців. Вони кутались у неймовірне лахміття, але скільки природженого благородства було в поставі цих людей!
Біля ніг в індіанців лежала шкура буйвола. Вони втрьох продавали цей, можливо, останній свій скарб — мовчки, з гідністю. Володимиров згадав настирливі вигуки «лікаря» Мак-Брайта і зазивне тирликання скрипки «лікаря» Фріца із Сент-Луїса…
«Бродяча Америка» — люди, які кочують з кінця в кінець у пошуках роботи, створили мистецтво безплатної їзди на товарних поїздах. Спробував і «Майкл». Але тільки-но він стрибнув на підніжку вагона, як кондуктор освітив його ліхтарем і наказав забиратися геть. Потім нашого мандрівника навчили деяким прийомам, і один перегін він проїхав, влаштувавшись між двома вагонами поїзда.
Пустельна місцевість з горбками, порослими жорсткою травою, з бурими пустками, яка простяглася за містом Шайєнном, мало була схожа на гірську країну. Але розташована була вона вже на висоті трьох. кілометрів над рівнем моря, і десять місяців у році тут трималась погода, яка найменше сприяла пішоходам.
Надвечір дощ, змішаний із снігом, загнав Володимирова в будову із старих шпал, схожу на курінь. Перед ним палахкотіло багаття. Тут уже влаштувались ночувати двоє волоцюг.
З гуркотом проносились поїзди повз росіянина і двох американців, які вечеряли хлібом, розмоченим в окропі. Прийди до них сюди сам президент, якому в Америці, кажуть, нібито кожен може потиснути руку, — навряд чи вони зустріли б його привітно…
А вранці — знову в дорогу. Горби перетворюються в гори. Дорога зміїться ущелинами. На станції Шерман, яка рекламувалась як «найвища залізнична точка в світі», Володимиров пробрався у вагон емігрантського поїзда. Висадили його на ходу, коли паровоз уповільнив хід біля навислих над полотном дороги снігових карнизів. Було дуже холодно, і мандрівник з тугою дивився на поїзд, що віддалявся.
— Це ви були там?
Болгар обернувся: перед ним стояв колійний сторож з ліхтарем у руці.
— Був, та прогнали.
— Якої ви нації, друже?
Володимиров сказав. Сторож зрадів і почав тиснути йому руку:
— А я чех. Дуже радий! Ходімо до мене. От приємна несподіванка!
У маленькій хатинці хазяїн зразу ж зварив каву і почав частувати гостя бісквітами. Чех довго розпитував про Росію. Потім нові друзі почали вчити один одного своєї мови: хазяїн називав речі по-чеськи, а гість — по-російськи.
Чех розповів Володимирову, чому майже непомітний підйом до найвищих верховин між двома океанами: плато верхніх прерій, весь час підвищуючись, плавно переходить у передгір'я Скелястих гір.