Читать «Материками й океанами» онлайн - страница 62

Кропоткін ледве вірив очам. Захищений від холодних вітрів похмурими Делюн-Уранським і Північно-Муйським хребтами, що їх щойно перетнула експедиція, внизу лежав радісний і сонячний світ.

Зеленіли луки. Густі зарості черемухи, березові гаї; соснові бори, галявинки, блакитні від польової герані, співи птахів — усе це здавалось незвичайним, майже казковим після німої тиші і гнітючої одноманітності тайги на хребтах.

Зовсім був би чудовий для відпочинку зелений оазис, якби не гнус і не турбота про те, що чекає на експедицію далі, за хребтом, який прикрив Муйську долину з півдня.

А за цим хребтом — Кропоткін назвав його Південно-Муйським, — почалось величезне плоскогір'я, яке обмиває Вітим та його притоки. Тут Кропоткін остаточно переконався в помилці видатного німецького натураліста Гумбольдта, який стверджував, ніби всі гори Азії тягнуться із заходу на схід або з півночі на південь. Відкриті Кропоткіним Делюн-Уранський, Північно-Муйський і Південно-Муйський хребти тягнулись з південного заходу на північний схід. Крім того, тут стелились величезні плоскогір'я, не позначені на картах Сибіру і котрі ніяк не в'яжуться з теорією Гумбольдта.

Тепер Кропоткін міг виступити з науково обгрунтованими припущеннями з приводу справжнього, а не уявного, створеного в кабінетах, рельєфу цієї частини Азії.

Восени 1866 року вулицями Чити пройшов караван коней, навантажених в'юками і зразками каміння, з опудалами птахів, з папками гербаріїв. Поруч ішли засмаглі, бородаті люди в таких стоптаних чоботях і такій драній одежі, що їх можна було побачити хіба що на жебраках, котрі штовхались біля церковних дверей. І вже, звичайно, жоден читинець не повірив би, що розбишацького вигляду бородань з ножем біля пояса — це і є молодий князь Кропоткін, який, за чутками, загинув десь на півночі, пробираючись із золотих приїсків до Чити.

За Олекмисько-Вітимську експедицію — останню велику експедицію Кропоткіна в Сибіру — Географічне товариство присудило йому золоту медаль. Висунуті молодим ученим теорії викликали такий інтерес і схвалення, що його обрали секретарем відділу фізичної географії цього товариства.

«П'ять років, які я провів у Сибіру, були для мене справжньою школою вивчення життя і людського характеру, — писав згодом Кропоткін. — Мої тривалі подорожі на перекладних, на пароплавах, у човнах, а головним чином верхи на коні чудово загартували моє здоров'я. Подорожі довели мені також, як мало насправді потрібно людині, коли вона виходить із зачарованого кола умовної цивілізації. З кількома фунтами хліба і маленьким запасом чаю у перекинчинах, з казанком і сокирою біла сідла, з кошмою під сідлом, щоб покрити нею постіль із свіжонарізаного листвяка, людина почуває себе навдивовижу незалежною навіть серед невідомих гір, густо порослих лісом або ж вкритих глибоким снігом…»

Кропоткін пройшов, проїхав і проплив по Сибіру сімдесят тисяч кілометрів — іншими словами, проробив шлях, який дорівнює двом подорожам навколо земної кулі поблизу екватора.