Читать «Слідами вигнанця» онлайн - страница 98

Пальмовий ліс радісно загомонів. Бенгасове обличчя розтяглось у щасливу усмішку. Він підповз до географа, простяг руку й ласкаво погладив «вогненний лук», який убив Камба.

Павел не зводив очей з противника. Цибатий португалець, постерігши, звідки вихопився димок, заліг і приціливсь. Негри-посіпаки розгублено гасали навколо білих господарів і ховались у траву. Один з них підняв спис і став обличчям до лісу. Праворуч заяскріла проти сонця цівка вінчестерки.

Гримнув самотній постріл. Куля вискнула над головою в географа й збила з пальми кілька листків. Португалець, який підвів над кущами голову, хутко схопивсь і перебіг ближче. Павел цього й чекав. Він приціливсь і вистрілив, але не влучив. Португальцева вінчестерка двічі огризнулась.

Ще луна гойдала вибухи горбами та бескидами, як поблизу почувся болісний зойк. Павел насторочив вуха. Кричало десь серед хлібних дерев. Бенгас стривожено сіпнувся. Обличчя йому зсудомилось люттю. Він схопивсь на ноги й метнувся до хлібних дерев. Але португальці помітили його, й знялася стрілянина. Понад землею затьохкали кулі. Бенгас упав на землю й подався далі поповзом. Домбо з переляку аж устав, та географ силою стяг його на землю.

— Стережися, друже! — попередив він. — Чого стовбичиш свічкою!

Але негреня знову звелося, наслухаючи.

— Маванду поранено, — в нестямі прошепотіло хлоп'я.

— Як це Маванду? Де б вона тут узялась? — вигукнув здивовано географ.

— Маванда влучно стріляй. Маванда — добрий воїн!

Та Павел уже не слухав. Він уважно стежив у бінокль за напасниками, які перебігали, шукаючи зручного місця. Навколо них метушилися тубільці. Цибатий португалець ліг, і тут же пролунав постріл. Куля вискнула й прошила бананове листя. Балканов ловив на мушку іншого, який, клякнувши, саме прицілювався. Але португалець вистрілив перший, і куля тьохнула десь зовсім поруч.

— Гам-ба! — раптом завищав Домбо, перекинувсь через голову й скоцюрбивсь, обличчя йому скривилося від болю.

— Домбо! — майже заплакав Павел, коли обернувся й побачив, як звивається в сухому листі негреня. — Домбо, друже! Тебе зачепило?

Відповіді не дочекавсь. Негреня стогнало й каючилося від болю. Павел зблід, чоло йому зібгалося зморшками.

— Кам-бе-ло-о! — протяжно гукнув він. — Кам-бе-ло-о-о!..

Але зиркнув у бік напасників і похолов. Вони йшли вервечкою, низько понахилявшись, немов винюхували чиїсь сліди. Десь вирішили, що дикуни в безладді залишили селище. Тільки час від часу зайди зупинялися й сторожко вдивлялись уперед. Їхні лакузи, однак, несподівано залементували, показуючи руками туди, де зайняв позицію Павел. Зручнішої мішені годі було й шукати, але географ усе-таки зволікав. Йому кортіло підпустити ворога кроків на двісті або й сто, щоб кожна куля потрапляла в ціль. Обабіч тривожно перешіптувалися тубільці. Хтось підповз і взяв на руки пораненого Домба, але Павлові ніколи було дивитись туди — він не зводив очей з португальців.

Павел примірявсь у цибатого, наче лелека, португальця і обережно натис на гачок… Пролунав постріл. Португалець, прошитий кулею, крутонувся дзигою, випустив карабін і повільно осів додолу. Другий метнувся до нього, ухопив попід пахви й потяг волоком у кущі. Павел знову вистрілив. Але куля, певно, тільки обсмалила цього другого, бо він сіпнувся, шугонув назад і чимдуж закивав п'ятами. Негри-посіпаки з диким вереском майнули слідом. Балканов навздогінці випустив ще два набої, але, здається, нікого вже не поцілив.