Читать «Слідами вигнанця» онлайн - страница 48

Домбо блиснув на бороданя лютими оченятами, але наступну мить знітився й сумно втупивсь у багаття.

Запала тиша. Тільки сухий хмиз потріскував у ватрі та звідкись долинало виття гієн. Небо вияснилось, обсипане блискучим зоряним порохом, а незабаром зійшов схожий на помаранч місяць.

Павел задумливо курив. Він уже збагнув, що Альварес — ніякий не португалець і що його перебування в португальських володіннях у часі співпадає з приходом каторжників. Коли до річки Кубангу пролягає лише один шлях, то, можливо, Альварес бачив батька. Адже «мандрівники»-каторжники у цій місцевості дивина…

Але Балканов поклав собі бути обережним, тому запитав:

— А проз вашу плантацію часом не проходили португальські дигери?

— Дигери? — нашорошивсь Альварес… — Ні, не чув про таких, — невпевнено відповів він, потім підкреслено байдуже додав: — А може, й проходили, хто їх знає. Багато усяких чужинців по країні вештається…

І, взувши щойно полагодженого черевика, посміхнувся:

— Ця земля для кмітливої людини — справжня Аляска! Тут золото лежить на кожному кроці!

Альварес удруге розбалакався. Заходивсь мріяти про легкі бариші, й оченята йому заблищали, наче в лапіги.

— Я подорожую з особливою місією… — раптом вирішив звіритися йому географ, але потім схаменувся, згадавши, що заповів собі тримати язик на припоні, й замовк.

Сімоне Альварес аніскілечки не здивувався. Він навіть не виявив цікавості до тієї «особливої місії» й ніби між іншим кинув:

— Я знаю. Матроси казали, — й нахилився прив'язувати до ніг свою химерну взуванку; однак скоса таки блимнув, яке враження справила його поінформованість на географа.

Павел затягся востаннє й шпурнув недопалок у полум'я. «Бач, яка лисиця! Усе вже повинюхував! Але що він за один? З якою метою прибув до португальської колонії? Може — работоргівець?..»

Надходила північ. Балканов залишився вартувати, а Домбо з Альваресом позалазили в намет. У лісі залягла незворушна тиша.

Сухий мангровий хмиз у ватрі палахкотів і поширював навкруги пахощі смоли та трухляків. Павел замислено сидів, затиснувши свій драгунський карабін між колінами й притулившися спиною до химерно покоцюрбленого повітряного кореневища, схожого на крісло з бильцями. У чорних продухвинах між хащами кружляли світляки, вимальовуючи свої заплутані «орбіти».

Пополуночі Павел заглянув до намету і обережно розбуркав Домба. Сімоне міцно спав і так розкрутисто хропів, неначе хто давив його за горлянку й йому бракло повітря. Домбо заворушився, розплющив очі й, упізнавши Павла, хутко виповз з намету.

— Що наказуй гамба? — ще не зовсім прочумавшись після сну, запитав він, але Павел цитькнув на нього й приклав палець до губів.

Альварес і далі щодуху хропів і захлинався.

— Тепер, Домбо, ти станеш на варту, — пошепки сказав Балканов і простяг малому карабін. — Але пильнуй!

І порухом голови показав у бік намету, мовляв, крім хижаків, слід стерегти й португальця. Домбо збагнув. Притиснувши карабін до грудей, він самовпевнено відповів: