Читать «Слідами вигнанця» онлайн - страница 44

Човни зупинились метрів за п'ятдесят від корабля.

— Вам носіїв не треба? — спроквола гукнув португальською мовою білий.

— По чому візьмете? — запитав Павел.

— Сторгуємось! — відповів той і, наставивши рупором долоні до рота, додав: — Можу й продати вам двох дикунів.

— Ні, я живих людей не купую! — відказав географ.

— Ну, то як собі знаєте! — прогорлав «підприємець». — Чекатиму на вас у порту. Поспитаєте Людіца Бара!

Домбо скоса стежив за виразом Павлового обличчя. Коли човни зникли в порту, він замислено промовив:

— Лихий чоловік, гамба! — і з хлоп'ячою самовпевненістю випнув груди: — Домбо носи вантаж!

— А й справді, друже! — погодився Павел. — Ми самі носитимемо свої речі.

До них підійшов Матросов.

— Ми з штурманом вирішили зсадити вас миль сто на південь звідси. У Бенгелі каторжників та якихось підозрілих торгівців мов черви! Небезпечно для вас.

— Я цього міста не знаю. Але перша ж зустріч з отим типом у брилі підтверджує це, — замислено докинув Павел.

За півгодини корабель здійняв якір і рушив на південь. Матросов з Черкасовим, озброєні біноклями, шукали місце, де можна було б пристати. Годині о п'ятій пополудні вони помітили підковоподібну лагуну. Вхід до лагуни був переділений навпіл кораловим рифом. Керманич почав маневрувати, щоб якось обійти риф. Черкасов обстежив глибину. Лот показав двадцять метрів. «Севастополь», окресливши півколо, щасливо поминув риф і зайшов крізь вузеньку протоку в лагуну. Настало безвітря. Вітрила пообвисали на реях. Корабель зупинився. Але тут на допомогу прийшли парові котли. У трюмах, мов велетенське серце, запульсував двигун. «Севастополь» знову рушив уперед. Хвилі розбивались об зубовиння рифу й утворювали широкий сріблистий перстень. Біла піна сліпучо яскрілася проти сонця.

Корабель зупинився неподалік берега. А там майже від самої води починався густий мангровий ліс. До його хащів вела вузька звивиста смуга.

— От ми, географе, й приїхали! — вигукнув штурман, смикнувши пучкою свою сережку. — А он там і стежка!

— Це, мабуть, пристань тубільських пірог! — сказав хтось із матросів.

— Тільки пірог тих щось не видко, — озвався кок, підступивши й собі до гурту. — Може, то звіряча стежинка?

Погукали Сімоне Альвареса й спитали, що може означати ота просіка в лісі, але й він безпорадно знизав плечима:

— Я цих місць не знаю. Я бував лише в порту Луанда. Може, це якась занедбана стежка…

Матросов дав спокій біноклеві, посмоктав свою коротеньку вигнуту люлечку й, мружачись проти сонця, запропонував:

— Як ворожити — краще перевіримо!

І звернувся до штурмана:

— Жука й Чигаркова сюди!

За хвилину матроси виструнчились перед капітаном.