Читать «Слідами вигнанця» онлайн - страница 36

Поживні харчі та відпочинок швидко відновлювали сили старого. За місяць він підбадьоривсь, набрався тіла. Шкіра на обличчі йому розгладилась. Але в очах не згасав темний каламутний вогонь. Павел пояснював це тяжкими знегодами, що їх зазнав потерпілець.

Проте Домбо уникав португальця. Альварес дивився на хлопчину якось вороже. А одного разу так штурхнув малого, що роздер йому шкіряний набедреник. Домбо настовбурчивсь, мов звіреня, люто глянув на португальця й щось крикнув йому своєю мовою. На ту хвилину нагодився Павел. Альварес схаменувся, знітивсь, але хутко опанував себе й роблено зареготав.

— Пожартував з дикунчам, сер! — прошамкав він, спохвату перейшовши на англійську мову.

— Дивні жарти! — обурився географ. — Ви роздерли йому набедреник! А ще прошу запам'ятати: на цьому кораблі немає дикунів.

— Вибачте, — смиренно розвів руками португалець.

Павел суворо глянув на нього.

— Цей «дикун» — мій товариш. Я дуже його ціную. Забороняю вам прозивати його образливими словами. І жартувати надалі отаким робом — теж!

— Розумію, сер! Даруйте… — догідливо схилив голову португалець.

Тримаючи руками розпанаханий набедреник, Домбо презирливо дививсь на Альвареса.

— Гамба, це лихий чоловік! — поскаржився хлопчик, коли вони відійшли геть.

— Ні, друже, він не лихий, він просто пожартував, — спробував усміхнутися Павел.

— Погано жарти! — мовив Домбо.

Хоча Павел і намагався якось заспокоїти Домба, проте в Альваресовому вчинкові надто вже одверто прозирала ненависть до чорних. Павлові довелося бачити в порту Дюрбан, як катують негрів, коли їх, мов худобу, вантажать у трюми. А в Порт-Елізабеті якийсь голландець шмагав двох чорних канчуком, аж у тих зі спин струмилася кров. Ці негри навіть не були рабами того колонізатора, вони просто служили в нього за наймитів.

Європейські колоністи мали тубільців за робочу худобу, за нікчемні істоти, що їх кожен білий може безкарно катувати, навіть убити. Негри були беззахисні. Їхні права не охороняв жоден закон світу. Влада білих прирекла їх до каторжного життя…

Від того дня Сімоие Альварес почав докладати всіх зусиль, аби заприятелювати з негреням. Щире й лагідне хлопчикове серце відтало. Одного разу Павел угледів у руках Домба полумисок юшки та окраєць хліба. Він зупинив хлопчика й спитав, куди це той простує. Виявилось, негреня носило їжу Альваресові.

Вже кілька днів Альварес мав Домба за служника й примушував його носити страву до себе в каюту. Павел заборонив це робити. Альварес не образився, навіть удав, що йому й самому прикро за власний учинок.

За тиждень по цьому Павел гукнув Домба до себе в каюту. Негреня, як завжди, ввійшло навшпинячки. Павел, захопившись роботою, спочатку й не помітив малого. На столі лежав розібраний пістолет. Павел зосереджено складав зброю, навіть не підвівши голови. Якась цупка пружинка вперто відскакувала. Лише коли Домбо притис пружину своєю тоненькою ручкою, Балканов угледів його й усміхнувся: