Читать «Слідами вигнанця» онлайн - страница 30

— На біле зернятко! — серйозно мовив він. — Не буде боліти голова. Біле зернятко прожени злий дух. Бери!

Павел безпорадно розвів руками. «Зрештою, — подумав він, — аспірін не отрута, чом би не потішити малого? Навіщо хлоп'яті хвилюватись, коли воно втелющило собі в голову, що я хворий і лише пігулка допоможе мені?»

Він узяв «біле зернятко» і проковтнув. Домбо аж завищав з радощів, підплигнув і двічі ляснув себе по колінцях: злого духа вигнано, гамбу врятовано!

Невідомо, доки отак стрибало б негреня, якби Павел раптом не нахмурився.

— А чому ж ти тоді не проковтнув пігулку? — насварився він на Домба пальцем. — Збрехав своєму другові Гонсалві!

Домбо знітився, похнюпив голову й заходивсь роздивлятися свої босі ноги. Потім спідлоба блимнув на Павла, і в оченятах йому заплигали бісики.

— Ну, скажи, нащо ти збрехав Гонсалві? — доскіпувався Павел.

— Бо Домбо не був тоді хворий, — ледь чутно відповіло негреня.

— Як це так «не був»? А чому ж ти став тоді такий кволий?

І очі тобі почервоніли.

Негреня всміхнулося, хитро примружило одне око, як навчав його колись Гонсалві, і покрутив головою:

— Домбо було сумно. Соріні сказав: Гонсалві вбитий! Що робити Домбо без Гонсалві? Гонсалві — Домбів господар!

— Штурман був тобі друг, а не господарі, — виправив його Павел, але хлопчик не погодився.

Він здивовано стенув плечима й розвів руками:

— Як це так, гамба? Біла людина — господар, чорна — наймит.

— Це не вірно! — перебив його Балканов.

— Вірно, гамба! — щиро запевнив Домбо.

Павел подививсь у ясні хлопчикові очі, на татуйовану шкіру, на великі кола, вималювані на щоках, і, поклавши руки малому на плечі, довго говорив йому про несправедливий устрій світу, про добрих білих, які врятували колись Домба, про лихих білих, які вбили «матату» — Домбову матір…

Павлові слова, на перший погляд прості й зрозумілі, геть спантеличили хлопчину. Домбо нічого не відповів, але почуте приголомшило його. Потому він довго міркував про це й часто розпитував Павла, звідки беруться лихі білі й звідки — добрі. Нарешті розтлумачив усе по-своєму: лихі білі — то друзі злого духа Тали Монгонго.

Днів за два по тому, прогулюючись палубою, Павел натрапив під фок-щоглою на Домба. Хлопець лежав долілиць, тримаючи в руках клаптик паперу, і то підносив папірець до очей, то дивився на нього здаля. Павел обережно підійшов ближче, та негреня, певно, помітило це, бо схопилось на рівні ноги, швидко зібгало папірець і хотіло викинути його за борт. Але Павел устиг перехопити Домбову руку.

Те, що він побачив, дуже здивувало його: малий намагався писати літери латинського алфавіту! А надто старанно повиводив велике «Д». Увесь аркушик був помережаний кружальцями. По ріжках аркушика видно сліди кількох невдалих спроб написати «М».

Збентежено дивлячись на свої босі ноги, Домбо пояснив: Гонсалві навчав його малювати ці знаки, які буцімто складуть на папері Домбове ім'я. Потім, неначе аби перевірити, чи справді так, він підвів очі на Павла.