Читать «Слідами вигнанця» онлайн - страница 21

Ми йшли Індійським океаном і тримались увесь час попід берегами.

Потім увійшли в Мозамбіцьку протоку.

Одного вечора я сидів у капітанській каюті й розмовляв з батьком. Озвався стукіт у двері, й до каюти ввійшов високий кощавий чоловік з густими чорними бровами та сивуватою бородою. Я вже бачив цього чоловіка — слов'янина, — в'язня, що їх ми взяли на борт у Родоському порту. Видно, він хотів про щось повідомити мого батька, але не наважувався говорити при мені. Батько кивнув мені на двері. Я вийшов, але швидко повернувся назад. Про що говорив каторжник — не знаю. Але батько був дуже збуджений і тримав у руках по пістолету.

— Гукни боцмана! — пошепки наказав він мені.

— А хіба що? — злякавсь я.

— Мерщій! — замість пояснити гримнув батько й показав на двері.

Мені був добре відомий норов Сілви Порту, людини суворої і владної. Я погукав боцмана, а той привів найвідданіших матросів нашого екіпажу. В каюті відбулася таємна нарада.

Рівно о дванадцятій усі, добре озброєні, зайняли позиції на кораблі й вичікували. Батько вийшов останній. А я наче на терню сидів, у капітанській каюті. Невдовзі на палубі гримнули рушничні постріли. Я грюкнув дверима й вискочив нагору. А там стрілянина — аж у вухах лящить.

— Геть звідси, Гонсалві! — гаркнув на мене батько.

На носі корабля пролунав постріл, і біля самого вуха в мене цьвохнула куля.

— Здавайтеся, дияволи! — вигукнув боцман. — Бо поробимо з вас решета!

Трохи розвиднілося. Тільки тепер я помітив, що в темному закутку причаїлись іспанці, яких ми взяли в Джібуті. Матроси дали залп. Один заколотник заверещав, мов поранений хижак, тіпнувсь і впав. А тоді із закутка вийшла решта, попіднімавши вгору руки. Іспанці здались. Двоє з них були вбиті. Але серед тиші раптом гримнув постріл. Батько перехнябивсь на один бік і впав на палубу. Я скрикнув і підбіг до нього. Батька внесли в каюту й роздерли йому холошу на пораненій нозі. З рани тоненькою цівкою бігла кров.

— Тату! — заплакав я й кинувся до нього. Але боцман перепинив мене й тихенько відштовхнув убік.

Години за дві батько трохи оклигав. Підвівся й поклав мені руку на голову.

— Не лякайся. То дурниця, синку. Сілва Порту не таке бачив на своєму віку! Адже розбійник не влучив у серце, — сказав він, і на його блідому, мов у мерця, обличчі майнула сумна усмішка.

Потім я дізнався про все. Той чоловік, який зайшов тоді до каюти, розкрив змову іспанських авантурників. Вони хотіли винищити командний склад, підкорити собі екіпаж і захопити корабель…

Гонсалві знову закурив, пихнув із люльки повів далі:

— Той чоловік був ваш батько.

Він трохи помовчав і додав:

— Через те капітан і заповів мені знайти сина того чоловіка.

Павел дивився на португальця, майже не кліпаючи.

— Я вірю, що це був батько. Так може вчинити тільки справжній революціонер! — майже пошепки озвався Павел.

Але Гонсалві, здавалось, і не чув його. Він замислено мовив:

— Іспанців ми зсадили на одному Поморському острові. Батько не хотів бруднити руки їхньою кров'ю. То була тяжка, але справедлива кара. До того пустельного голого острова, оточеного небезпечними підводними рифами, не кожен капітан наважиться пристати.