Читать «Слідами вигнанця» онлайн - страница 185

Старий Балкан спересердя аж плюнув, потім обтер з чола піт і, затягшись димом, повів далі.

— За годину бандити лежали, зрешечені отруйними стрілами. Отак закінчилось їхнє багатіння. Шістьма розбишаками стало в світі менше…

Він раптом замовк, а коли знову озвався, голос його тремтів:

— Після бою тубільці підібрали мене, і я побачив своїх товаришів, які лежали рядком. Відважні борці були, хай земля їм пухом. А я відтоді оце й ношу в лівій нозі кулю…

Піл зарипів. Старий Балкан ледве поворухнув пораненою ногою й затамовано простогнав.

— І досі болить? — співчутливо прошепотів син.

— Ще б пак! Ех, коли б я тільки міг, то рачки, а до Болгарії таки доплентався б!

За дверима, як і раніше, гомоніла злива, раз у раз бив грім, і над неспокійними пальмами синім полум'ям спалахувало небо.

В кімнаті засмерділо смаленим. Старий Балкан схаменувся, притис пальцем гніт, який уже почав палити підставку, потім знову вмостивсь на полу, вкривсь леопардовим хутром і принишк. Розповідь та тяжкі спогади геть стомили його. Він важко дихав, у грудях йому свистіло. А Павел сидів, замислено підперши голову руками.

IV

Минув добрий тиждень. Гагама навідувався до білих людей щодня, сідав у бамбуковій альтанці й заводив з Балканом довгу розмову. Вождь в усьому радився з ним. Потім брав географа й ходив з ним полювати на антилоп, а то дивитись на лани. Дощі швидко напоїли землю, й долина вкрилась молодою травичкою. Найчастіше зливи починалися звечора. На ранок же вітер вимітав небо до лиску, й сходило червоне сонце. Плем'я бралося до роботи. Дехто з чоловіків та жінок ішли на вгороди розпушувати землю мотиками, удобрювати її лісовим перегноєм. Мотики коваль племені поробив так, як радила біла людина. Першу торбинку зерна као тубільці принесли аж з берегів Замбезі від арабських торгівців. Коли висіяна пшениця дала врожай, вони зібрали його й увесь кинули в землю наступного року. Так площа під посівами поступово зростала, й тепер Гагама пишався перед географом громадською коморою, що з неї кожен член племені одержував рівну пайку пшениці. Люди були забезпечені хлібом до кінця року.

Одного разу Балканова та Домба перестрів Ай.

— Сьогодні ставитимем нову хатину! — з гордістю мовив молодий тубілець.

— Кому? — байдуже запитав Павел.

Домбо змовницьки підморгнув Павлові, мовляв, і ми дещо знаємо, та не скажемо, нехай покортить.

Павла заінтригувала така таємничість.

— Про яку це хатину він каже? — звернувсь він до негреняти.

Домбо радісно заплигав, але мовчав.

— Ти ж чого мовчиш, чортеня? — вигукнув Павел.

Знову лукаво підморгнувши, Домбо зіп'явся навпочіпки й по-спільницькому шепнув Павлові на вухо:

— Будуть звести хатину для гамби!

Хоч говорили й по-португальському, Ай здогадавсь, про що мова, й, кумедно похитавши поставою, підтвердив:

— Зводитимем хатину, в якій житиме бома Павел!

Павел махнув рукою:

— Навіщо мені! Моя хатина вмістить ще двох таких, як я. Та й коли пересядуться дощі, ми підемо звідси.