Читать «Слідами вигнанця» онлайн - страница 182

Григор Угаров

— З яких же ото радощів він навприсідки пострибав додому?

Старий спочатку всміхнувсь, потім, щось подумавши, посмикав себе за довгу бороду й таки спохмурнів:

— Вже й не знаю, що казати! Він не йме мені віри. Тоді просив «вилікувати дощ». Я нічого не обіцяв, але злива пішла. Я й тепер не обіцяв «припиняти» блискавку, але він думає, що таки припиню її й не обіцяючи. Вважає, що біла людина зберігає свої «чудодійні ліки» в глибокій таємниці!

Після вечері, що складалася з кокосового молока, печені та меду, старий ліг на м'яку папороть і заходився знову розпитувати про батьківщину, яку не бачив уже багато років…

Раз у раз бив грім, заглушаючи немічний старечий голос Балкана. Коли ж вітер на мить ущухав, було й досі чути вигупування дерев'яного лукулі. Тубільці врочисто зустрічали початок злив, які навернуть до них дичину й зроблять землю родючою. Ковтнувши живої води, прокинеться буйна тропічна рослинність, зацвітуть і зав'яжуть плід банани, кокоси, баобаби та хлібні дерева. Старий наслухав гомін дощу. Його обличчя пожвавішало, маленькі злинялі очі заблищали.

Час спливав поволі. Обоє мовчали, кожен поринувши у власні думки. Старий Балкан натоптав свою люлечку тютюном з Павлового капшучка. Затягшись кілька разів, він заплющив очі, але видно було, наче старий збирається й ніяк не збереться сказати щось таке, що його давно хвилює. Павел добре знав удачу свого батька й терпляче чекав.

— Про те, що сталось на кораблі, тобі вже розповідали, — нарешті озвався Балкан тихо й схвильовано. — Так, я виказав авантурників капітанові! То була зграя розбишак, а ми — революціонери! Над ними верховодив якийсь Гонгора. Він заробив кулю, але капітан Сілва Порту був людина побожна й не хотів бруднити собі рук. Але ж про це вже тобі казав Гонсалві… Чудовий то хлопець!.. Отже?» нас, в'язнів, було шестеро. Крім мене, ще двоє арабів і троє вірменів… Усі п'ятеро загинули. Тільки я дивом урятувався… Нас, мов ту худобу, продав начальник фортеці. Португальці не наважувались довірити таємницю своїх копалень іншим людям. Ми були чужинці, а колонія — португальська. В ній іноземці не мають ніяких прав. Один з наших господарів ще до того побував у країні гаубау як солдат — брав участь у придушенні якогось повстання негрів. Тоді ото й натрапив на діамантове родовище. Коли відслужив свій термін, повернувся до Португалії, зібрав ще кількох авантурників, і вони вирішили гуртом розробити поклади й забагатіти.

Від узбережжя, де висадив нас. капітан Сілва Порту, до верхів'я Замбезі — Великої води, як називають цю річку тубільці, ми йшли багато днів зряду. Один араб заслаб, і нас лишилось п'ятеро. Всі похляли так, що доводилось відпочивати щомилі.

У пониззі річки Кубангу наші хазяї згодили за кольорові клапті, намисто та черепашки кількох тубільців-носіїв. Так минуло ще п'ять днів. Однієї ночі тубільці накивали п'ятами. Хазяї обшукали ввесь навколишній ліс і одного таки знайшли. Але він відмовився йти далі, й ми стали свідками його останніх хвилин… Тоді я остаточно переконався, з ким маю справу, але невільник мусить іти, куди його женуть. За підписаною «умовою», ми повинні були працювати в копальнях два роки, а потім буцімто нам мали дати волю. Але лапігам-дигерам ніхто вже не вірив.