Читать «Слідами вигнанця» онлайн - страница 177

— Гамба! Любий гамба! — вигукував Домбо, дивлячись на Павла з такою цікавістю, немов той щонайменше з неба впав. — Ти живий? А чому ж ти роздягайся? Де твій одяг?

Павел ледве стримував сльози радості. Але цю мить один конвоїр стусонув негреня кулаком попід ребра, воно скарлючилось від болю, поточилось і впало. Жалібний плач потонув у загальному гаморі. Тубільці щось хрипко вигукували, вищали очеретяні сопілки, бриніли марімби. Лунко гупав дерев'яний бубон. Воїни справляли перемогу.

Натовп, що супроводжував полонених носіїв, був зустрітий урочистими вигуками. Але старий вождь знову розітнув повітря списом, і вмить запала мертва тиша. Поманивши до себе негра-велетня, він зовсім чітко сказав йому:

— Чома-чома, сама Балкан!

«Балкан!» Сумнівів бути не могло!

Кожна секунда зараз видавалася Павлові вічністю. Але тубільці не квапились. Негр-велетень помчав до селища. В тому ж напрямку повільно подавсь і вождь, за кожним кроком похитуючись ліворуч і праворуч, і його оздоби врочисто вибрязкували.

III

Спостережливе око мандрівника, який проминув багато селищ, не могло не помітити, скільки тут незвичного. По-перше — бамбукові двері в хатинах, невеличкі глиняні коминчики над стріхами, а в багатьох нових будівлях навіть маленькі круглі віконця, запнені прозорими міхурами тварин.

Все це неабияк уразило Павла. Помалу ступаючи в такт ударам дерев'яного бубна, він пильно роздивлявся тубільне селище. Аж тут раптом зупинивсь, мов укопаний: перед ним була рублена, чотиристінна, з верандочкою та похилою стріхою хата, що притулилась у холодочку під кокосовими пальмами! Вона різко виділялася серед круглих та гостроверхих тубільних осель і була достоту така самісінька, які зводять в них удома, в рідній Копривштиці, тільки замість черепиці вкрита пальмовим листям.

Павлові вдруге за цю добу здалося, ніби він наближається до рідної оселі. Ось на вікнах у череп'яних горщиках цвітуть гарні південні квіти. Такою запам'ятав він, їдучи по науку, й рідну батьківську хату: з оповитою виноградом верандою і рожами та геранією на дерев'яних сходинках. Та коли повернувся з Петербурга, квіти зів'яли, хатина стояла пусткою. Мати уже лежала у могилі…

Щосили гупав бубон, і його удари відлунювались у лісі по той бік долини. Старий вождь знову змахнув списом. Гомін ураз ущух. Чути було тільки, як бряжчить об землю зброя, видзеленькує мідне наруччя та дрібно торохкотить барабан. Але й ці згуки поступово стихли. Негр-велетень ще здалеку подав якийсь знак, і старий кивнув Павлові слідувати за ним.

На подвір'ї з-за низенького очеретяного плоту вихопився кощавий тубілець, дуже чорний і кучерявий, з великими білими сергами у вухах. Він розчинив перед прибульцями бамбукову хвіртку.

Від нетерплячки серце в Павла тіпалось і кидалось — як не вискочить. Але з хати й досі ніхто не виходив. Обабіч стежки, що вела до приступка, росли кактуси, алое та якісь виткі південні квіти. Низенька бамбукова альтанка мальовничо заросла зеленню. В альтанці хтось закректав, кахикнув, рипнули дерев'яні нари. Павел крадькома зіп'явсь навшпиньки й закляк. Там ворушилася чиясь постать. Трохи згодом при вході став бородатий та сивий, мов голуб, дідусь. Він був дуже слабовитий, аж тлінний на виду, й спиравсь на бамбукові костури.