Читать «Слідами вигнанця» онлайн - страница 172
Григор Угаров
Над ущелиною закіптюженою стріхою нависло похмуре небо. Темрява щохвилі густішала. Негри, повсідавшись навколо Капока, збуджено гомоніли. Павел крутив цигарку й міркував, що діяти. Чекати до ранку чи прокласти собі дорогу зброєю? Але ні, «вогненний лук» тільки розгніває гаубау. Повертатись назад — безглуздя. Що ж тоді робити? Ризикувати головою тепер, коли дістались мети, — просто дурість. Але ж і сидіти склавши руки — не менш безглуздо. Крім того, Онда… Хтозна, в якому він стані.
«Тільки як визволимо Онду, зможемо до ладу про все довідатися!» — нарешті вирішив географ.
Гама з Лією перенесли Капока до плеса. Решта хлопців пішла за ними.
— Що робити Домбові, гамба? — поспитало негреня.
— Йди з Гамою, — показав йому на стежку Павел.
— А гамба?
— Йди з усіма, кажу! — суворо повторив Балканов. — Я трохи затримаюсь…
Домбо знехотя обернувся, поволі пішов за носіями й немов розтанув у темряві. Павел заліг під кущем, тримаючи карабін напоготові, й увесь перетворився на слух. Над крайніми пальмами спалахнуло сяйво: хлопці розіклали багаття.
Цього разу Балканов вирішив не посилати забобонних тубільців визволяти Онду. Доки зійде «нічне світило», їх і дрюком з місця не зженеш. А тут треба діяти в цілковитій темряві.
Павел наслухав кілька хвилин — ніде анішелесь. Він проповз трохи й знову прислухався. Тиша й темрява щільно оповивали землю. Павел поповз швидше… Нарешті зупинивсь і відсапавсь. Повинно бути десь поряд… Ага, ось уже чути, як покректує Онда…
Щось поблизу зашаруділо. Хтось квапливо пробіг стежкою поза деревом. Тихенько луснула кимось настоптана гілочка.
Часу для вагань не залишилось. Рушниця набита й при першій загрозі вистрілить. Постріл злякає тубільців бодай на мить, і доки вони оговтаються, Павел різоне мотуззя й звільнить Онду.
Одним стрибком Павел опинився біля прив'язаного до дерева негра, шепнув йому на вухо «Тано анда!» (Свої!»), намацав рукою обличчя, витяг з рота кляп, а ножем порснув по тонких, але цупких, мов мідний дріт, стеблах якогось виткого чагарника. Хлопець зопалу дав сторчака, але швидко підвівсь.
— Гамба, тано набе! (Біла людино, яка ти добра!) — радісно прохарамаркав Онда задубілими щелепами.
— Мовчи! — засичав географ. — Бага! (Тихіше!)
Поблизу зарипіла рінь. Зовсім поруч пролунали швидкі кроки. Павел гарячково схопив Онду за руку, щоб потягти його назад, але надто пізно…
Власне, того, що сталося далі, Павел докладно не міг і пригадати. Якась тупа річ хряснула його по голові. Перед очима попливли червоні кола. Потім ноги йому підломились, і в голові запаморочилося. Наче крізь сон Павел чув якісь непевні голоси. Але не міг збагнути, звідки вони долинають, не міг розплющити очей, йому здавалося, ніби він пірнає у щось м'яке й тепле й погойдується з боку на бік, як у колисці. Десь у червоній темряві озвався голос, схожий на Ондин, але вмить розтанув у загальному гомоні.
Потім усе стихло. Павел спробував прокинутись, але не міг…
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
