Читать «Слідами вигнанця» онлайн - страница 160
Григор Угаров
Саба ревів, мов поранений звір, а в очах йому палахкотів небезпечний вогонь. Від люті вождеві аж повітря бракло, але він не знаходив у собі сили навіть звестись на ноги.
— Не бійся! — кинув йому Павел. — Я сам іду в країну гаубау й не дозволю їм нападати на вас. І взагалі гаубау — сумирне плем'я. Але якщо ви порушите їхні кордони, то жоден напасник не повернеться додому!
Вождь звів на Павла колючі оченята.
— Ой біла людино з Місяця! Тепер моє плем'я приречене на голодну смерть! — простогнав він. — Ми загинемо! Голод страшніший за всі на світі хвороби!..
— Навіщо-бо вождь отаке каже! — обурено перебив його Павел. — Плем'я має землю, воду, плоди в лісі. Вождь навчить своїх людей обробляти землю й добувати з неї все» необхідне для прожитку.
Невдоволено хитаючи головою, вождь на-силу-силу звівсь на ноги, потім знову блимнув на втікачку, й з горлянки йому видерся загрозливий гаркіт.
Глянувши на годинник, Павел поклав пістолет у кобуру й, не звертаючи більше уваги на скаженого від люті Сабу, дав хлопцям знак рушати…
Лише зійшовши на крутий, вкритий лісом схил, носії озирнулись. Мукасекери, стирлувавшись юрбою, про щось запекло сперечалися, збуджено вимахуючи руками. Кроків за сто від юрби сидів вождь, а навколо нього метушився чаклун. Він виторохкував тиковкою, стрибав круг Саби вихилясом, збирав якесь каміннячко й щось вигукував. Очевидячки, заклинав доброго духа допомогти племені.
Канатними драбинами вгору-вниз шастали жінки й діти, з помостів звисали голови дідів та бабів. Усі злякано позирали то на вождя з чаклуном, то на чоловіків, що жваво сперечались осторонь.
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
І
Молода дівчина з племені гаубау мчала, мов прудконога сарна. Її тонка й гнучка постать спритно продиралась поміж чагарями, невтомні ноги здіймали рудувату куряву.
Мандрівники були ще на перевалі, а дівчина вже збігала в долину. Ніхто не міг перейняти її, бо не було іншої стежини. А стежини тубільці здебільша прокладають навпростець: згори вниз і знизу — просто вгору. Обабіч росли низькі кущі, колюча акація та кротони, чиє листя, помережане яскравими смужками, надавало спадистому схилові особливої краси та мальовничості.
Даремно Домбо гукав дівчині, щоб зупинилася й зачекала добру білу людину. Негритянка летіла стрілою. Тільки коли-не-коли зупинялася й рвучко озиралась, а тоді знову, нахилившись уперед, бігла далі. Здавалось, її ноги й землі не торкаються.
Капоко зробив останню спробу зупинити втікачку. Злізши на горбок, він наставив долоні й гукнув могутнім молодим басом. Голос розітнув тишу й покотився луною. Дівчина притишила ходу, на мить завагалась і стала. Потім низько нахилилася додолу й пильно почала до чогось придивлятись. Але наступну мить знову схопилася й зникла в молодому банановому гаю…
