Читать «Слідами вигнанця» онлайн - страница 149

Григор Угаров

«Що за чортовиння! — підозріливо озирнувсь він. — Це каменюччя ворушиться піді мною!»

До берега лишився добрий шмат, як раптом плита, на яку хотів ступити Павел, спочатку ворухнулась, а тоді швидко поповзла вперед. Носії, постававши на тому боці, збуджено лементували, вимахуючи списами й руками.

— Габа-габа! — злякано гукав Капоко. Домбо, підбігши майже до мулу, несамовито верещав:

— Тікай, гамба! Страшно габа-габа!

Павел не знав, що то за «габа-габа», але збагнув, що йому загрожує якась небезпека. Він заходився переплигувати далі, та дивна річ! Під ногами знову заворушилось, і reoграф мало не гепнув у клейку лемішку мулу. Плита, на якій він затримавсь, поповзла вперед, мов плавучий острівець. Павел чимдуж пострибав з плити на плиту й насилу-силу таки діставсь до протилежного берега, де й досі верещав Домбо, з переляку забувши, що гамба не розуміє його рідної мови. Ухопившись за держално списа, який простягнуло йому негреня, Павел вибрався на сухе. А озирнувшись, мало не остовпів: з густого драговиння один за одним підіймалась і продирала баньки ціла «череда» вкритих чорним клейким мулом крокодилів.

Отямившись трохи, Павел так пояснив собі це явище. Коли настала посуха й зникла в річці вода, хижаки мусили шукати якогось пришибу. Вони зарились у багнюку та й поснули летаргійним сном, а як тільки почнуться зливи й знову прибуде вода, крокодили попрокидаються і подадуться на полювання. Та ось непроханий гість передчасно потурбував їх. Знесилені спекою та сном на порожнє черево, вони не змогли негайно напасти на жертву, але це ще не свідчило про те, що хижаки перетворились на лагідних ягняток.

Крокодили спроквола ворушились, і їхня темна броня вилискувала проти сонця базальтом. Нарешті розбурхані плазуни познаходили зручні ковбані, повмощувалися ще глибше, й тягучка драговина засмоктала їх.

Постерігши таку картину, негри вдруге зчинили лемент, але вже радісний:

— Біла людина врятувалась! Гамба дужчий за габа-габу!

— Габа-габу переможено! Габа-габа перелякалась і сховалась у мул!

Тільки Домбо ще й досі не отямивсь од жаху. Нахиливши спис, він мовчки підійшов до географа й мовчки полащився об його брезентову куртку.

— Що тобі сталося, друже? — всміхнувсь Павел, пригорнувши хлопця до себе. — Ти чи не злякався, бува?

Сумно похитавши головою, Домбо зітхнув:

— Ой гамба, злякався, дуже злякався! Що зробитиме Домбо без гамби? Що? Кумба з'їж мого тамо-тамо, погані білі вбивай мою мана-мана, а якщо гамба загине від га-ба-габи, Домбо залишайся сам. Що роби тоді Домбо? Ой, погано, гамба, дуже погано!

Ці прості слова страшенно схвилювали географа. Він сів на траву й кивнув хлопчикові. Домбо вмостився поруч і пригорнувся до свого доброго друга. Решта тубільців, кинувши в річку по цурпалку й тричі махнувши списами, й собі повсідались, не припиняючи жвавої балачки. Павел ще не дуже добре знав їхню мову, та йому не важко було зрозуміти, що хлопці й досі обговорюють його пригоду з крокодилами.

Понад берегом у густих хащах кротонів з гарним різнобарвним листям росли різні дерева, що їх Павел бачив уперше. Деякі скидались на низеньку пожовклу акацію. На них висіли давно перестиглі порепані плоди, дуже схожі на дині. Подекуди здіймались угору велетні баобаби. Там, де колись пишались їхні білі квіти, тепер висіли останні пудові огірки «мавпячого хліба». З усіх боків стирчали прямі стовбури хлібного дерева.