Читать «Слідами вигнанця» онлайн - страница 131
Григор Угаров
— Чого це ви раптом розсілися? — спитав, дійшовши до них, Павел.
Негри мовчали.
— Причікують Нгвуна, гамба! — замість них відповів Домбо.
В очах у молодих тубільців палав вогонь гніву. Зведені докупи брови не провіщали нічого доброго.
— Рушайте! — наказав їм Павел. — Я тут керівник — і все вирішую тільки я!
Капоко зіщулив очі й невдоволено пробурчав:
— Нгвуно йде за нами. Ми не хочемо його. Він — мотоко!
Потім пильно подививсь назад, і обличчя йому пересудомилося гнівом.
Нгвуно вже підходив. Утупивши очі вперед, трохи нахилившись, благально вимахуючи списом, він, здавалось, насилу переставляв ноги.
У двох негрів, мов у пропасниці, тремтіли руки, обличчя палали жагою помсти.
— Рушайте! — суворо наказав Павел.
Капоко, побачивши, як Павлова рука намацує в кобурі пістолет, кивнув до товариша. Побравши ноші на голови, вони швидко подались уперед.
Нгвуно підступився ще ближче, і з грудей йому вихопилось болісне виття. Метнувшись услід товаришам, він перепинився й упав долілиць. Але тубільці немов не чули нічого й крокували мовчазні та грізні.
Розпачливий Нгвунів зойк розтопив Павлове серце.
— Слухай, друже, — звернувсь він до негреняти. — Давай приймемо назад цього бідолашного Нгвуна, га? З нього ще буде добра людина…
— Що каже гамба! — здивувався Домбо. Павел послав його до Капока та Гами.
Скориставшись з першого перепочинку, малий довго щось шепотів носіям. А ті мовчки слухали та тільки сопли.
Домбо повернувся до географа:
— Не хочуть вони Нгвуна. Якщо Бенгас про це дізнається, то повбиватиме всіх! Нгвуно — лихий, ворог, Нгвуно збирався вбивай доброго білого!
Капоко з Гамою, посідавши навпочіпки неподалік, жували цукрову тростину й похмуро слухали, як Домбо переказує географові їхню відповідь.
Сонце стало на вечірньому прузі. Впоперек стежки лягли тіні. Павел заходився видивлятись місця для ночівлі.
V
Довгаста долина поміж слюдяними зсувами невисоких гірських схилів, поточених бурхливими течіями, тонула в синіх присмерках. Цією долиною колись біг потічок, а тепер вода геть висохла. Тільки в ковбанях лишився смердючий мул. Шерхотіла перепалена трава. Листя на деревах узялось міддю. По той бік річища росли верби. Павел подумав, що там має бути джерело. Раптом заволав Домбо:
— Лібата, гамба!
— Лібата? — перепитав Павел і розглянувся навсебіч.
— Дивись між слюдяні скелі! Там лібата! — показав Домбо.
Географ підніс до очей бінокль. І справді, серед лискучих осипів слюди стриміли ожереди тубільних хаток. На карті ж у цьому місці не було жодної позначки. Але факт лишався фактом. Капоко з Гамою подались на розвідини й за годину повернулись. Лібата залишена. В ній нема ані живої душі. Все позаростало бур'яном. Тільки ящірки та отруйні змії сичать у оселях. Посеред лібати стоїть якась дивна хатинка з чудернацьким дахом, не схожа на тутешні. Гама заглядав у хатину. Стіни всередині побіловано глеєм, і на двох паколах перекладена якась дошка. З усього видно, що в хатині жила біла людина.
Павел слухав, затамувавши подих. «Хатина не з круглим дахом, — думав він. — Побілована всередині глеєм… Дошка на паколах — то, певно ж, стіл!»