Читать «Слідами вигнанця» онлайн - страница 125
Григор Угаров
Мандрівники вирушали в дорогу раннього ранку. Павел поспішав дістатися до першого-ліпшого тубільного селища, сподіваючись там дізнатись бодай дещицю про старого Балкана.
На карті Сімоне Альвареса поблизу не було позначено жодного населеного пункту. До найближчого з них лишалось ліг із п'ять важкої, виснажливої путі. Попереду чекало ще кілька гірських перевалів, укритих густими джунглями.
Спека та задуха тропічного лісу швидко виснажували людей, і перепочинки ставали педалі частіші й триваліші.
До мети лишилося ще днів десять. За кожною лігою дороги Павел чимраз дужче збуджувавсь, квапив носіїв, палаючи бажанням чимшвидше дістатись до країни, де знайшла пришиб ота таємнича біла людина з тубільних переказів. Однак носії щось не дуже хапались уперед. Вони сердито перегукувалися, неначе ось-ось ізчепляться навкулачки. Лія хрипким голосом тяг якусь безкінечну пісню. Тільки Домбо з Камбелою пленталися слідом за географом і про щось таємничо перешіптувались.
На одному повороті Домбо наздогнав Балканова:
— Гамба, коли ми приходити в країну гаубау?
— За десять днів, — одказав Павел.
— Десять? — перепитав Домбо. — А потім куди пітимемо?
— Підемо знову на берег Великої води. Там нас чекатиме блакитна пірога Матросова.
Павел сподівався, що хлопчик, як завжди, заходиться розпитувати про все довго й докладно, але той замовк. Та пройшовши деяку відстань, Павел озирнувся на хлопця. Обличчя в того було сумне, чоло насуплене, очі дивились під ноги, спідня губа відкопилилась.
— Ти чом це, друже, зажурився? — спитав географ.
— Коли приходитимем до Великої води, Домбо й тамо-тамо не треба будуть гамбі! Наш господар поїхатиме на своє плем'я. Він буде продати нас лихим білим людям. Лихі білі вбиватимуть мого тамо-тамо!
Павел здивовано втупивсь у хлопчика.
Тільки тепер він збагнув причину отого таємничого перешіптування! Камбела, певно ж, докладно розповів синові про тяжке життя тубільців на плантаціях, про гумовий канчук, попруги від якого й досі не посходили йому з пліч. Коли Бенгасові люди повернуться до свого племені, їм двом доведеться блукати джунглями та саванами, як тим самітним гну. Якщо ж вони дійдуть до Великої води, то там біла людина продасть їх португальцям. Коли вони похлянуть і вже не зможуть працювати, португальці повбивають їх «вогненними луками» або ж потоплять у морі… Такі думки ввесь час ятрили серце старому Камбелі. Він утратив сон, апетит і впав у розпач.
Домбо щиросердно розповів географові все.
— Цього ніколи не буде! — схвильовано вигукнув Павел і пригорнув до себе хлопчика. Потім глянув йому у вічі: — Ти віриш моїм словам?
— Гамба ніколи не дурить, — погодилось негреня.
— Тоді ж бо слухай, що я казатиму. Коли повернемось до Великої води, Домбо та Камбела поїдуть зі мною. Ми разом сядемо на вогненну пірогу й подамося у мою країну!
Очі хлопчика спалахнули радістю.
— Гамба забирай Домбо і тамо-тамо? — перепитав він, не вірячи власним вухам.