Читать «Слідами вигнанця» онлайн - страница 104

Григор Угаров

Дідові помічники ввесь час підтримували в печі вогонь і розчищали майданчик далі, а старий ледве змагав робити відливки. Заюшившись потом і вхекавшись, він аж хитався на ногах, нарешті таки не витримав і сів. Павел вирішив допомогти тубільцям. Замісивши кавалок в'язкого глею, він зробив дві форми. Потім послідовно залив обидві рідким металом прямо з-під жолоба. Коли виливки охололи, Павел виколупав їх і натомість залив ще два. Коваль, уважно оглянувши його роботу, помацав пересувні формочки й усміхнувся:

— Біла людина мудра!

— Ану, лишень, спробуй ти!

Старий зробив кілька виливків. Тепер йому вже не доводилося квапитись, аби не захолов метал у глекові, та обпікати собі руки. Відливши ще кілька пар виробів, дідусь підібгав ноги, задоволено всміхнувся, натоптав люльку й схвильовано заговорив:

— Біла людина мудра! Як тільки відіб'ємо лихих білих, навідливаємо собі багато мотик і сокир. Вони будуть такі самі, як мотики та сокири в білих людей!

Помічники, оточивши коваля, зацікавлено роздивлялись нові форми й жваво балакали. Тепер уже вони встигнуть відлити чимало вістер для списів, щоб вистачило кожному воїнові по одному, а то й по двоє. Тож лихі білі не зможуть їх перемогти.

Вони раділи й стрибали з радощів, мов діти. Навколо швидко споночіло, і лише стіни термітника випромінювали біле мерехтливе сяйво.

Тубільці позасвічували смолоскипи. Розплавлений метал плювався джмелями й шкварчав, витікаючи з жолоба тоненькою цівочкою. Коваль управно підставляв глейові форми. Навколо печі, пара за парою, шикувалися стрункі рядочки виливків. Тубільці, сновигаючи туди й сюди, співали й голосно про щось перегукувалися. Ліс відлунював радісний гомін і трудову пісню.

VII

І наступного тижня в житті лібати ніщо не змінилося. Лаштування до близької війни не припинялись ні вдень, ані вночі. Бенгас власними руками майстрував найкращі й найзамашніші списи та асагеї. Жінки на вгородах вигрібали корені маніоки, бульби солодкої картоплі, хапались назбирати якнайбільше плодів.

Маванда нерухомо лежала на полу. Очі в неї день у день западали глибше. В них уже не спалахував порский вогник юності. Дівчина ввесь час марила й стогнала глухо та болісно. Чаклун не відступавсь од її ліжка й нестямно бубонів заклинання. Чарівними фігурками він викладав біля хворої різноколірні камінчики, якісь трісочки та черепашки, стрибав, торохтів тиковкою й щось верещав. Але від цього хворій не легшало. Тільки коли до хатини заходив географ, чаклун щуливсь у темному кутку й звідти блимав на нього своїми колючими очицями.

Павел добре знав, що красуня вже ніколи Не встане з ліжка, але вождеві цього не казав. Після кожних відвідин хворої він ще похмуріший повертавсь до своєї хатини, де біля дверей, мов старий вірний пес, завжди лежав Камбела.

Лукулі й досі не сповіщало про закінчення колотнечі між племенами. Не потикався сюди й португальський каральний загін. Але тубільці відчували, що він незабаром з'явиться в Слонячій долині, й не припиняли лаштувань до оборони рідної землі.

Інколи Павел годинами не виходив з лісу й повертався додому стомлений, навантажений сотнями якихось комах, гілочок, плодів та квітів. Добрий Камбела завжди зустрічав його на своєму місці.