Читать «Царський курйоз» онлайн - страница 27

— Диверсія шведська, — поважно відповів військовий. — Два їхніх фрегати намагалися прорватись у Невське гирло.

Зацікавлений Сава теж видерся на передок своєї кибитки і став дивитись на море. Йому здалося, що там, у туманному серпанку, на фоні аспідно-сірого обрію, спалахнув сліпучо-білий парус, і він закричав зраділо.

— Бачу, бачу! Ось вони, праворуч Мишчиного острова!

— То не вони, — обізвався військовий. — Певно, це два наші бомбардирні галіоти, вислані відбити диверсію.

— Великий боже, а де ж цар? — спохватився Сава.

Військовий засміявся.

— Овва, кинулись! Він, певно, вже у Кроншлотській фортеці. Як тривога почалася, його величність стрибнули в бот і відпливли.

— Знову відплив! Два місяці за ним ганяюсь, не можу впіймати, — сумно промовив Сава і зліз з передка…

Тільки пізно ввечері почався переїзд через Неву. На парусному човні Сава та Ібрагім перепливли чорну холодну ріку. Висадившись на Березовий острів, вони пішки добралися до маленького будиночка, що стояв майже на березі навпроти великої дерев’яної церкви. Два вікна будиночка були яскраво освітлені. Ібрагім лишився у темних сінях, а Сава кудись пішов і довго не вертався. Потім прийшов хтось невидимий в пітьмі, взяв Ібрагіма за руку, привів у темну кімнату й пішов. Ібрагім довго, терпеливо чекав, але не зміг побороти сну. Ліг на підлогу і міцно заснув. Серед ночі прокинувся. Десь близько, за стіною, чути було голоси. Ібрагім впізнав вкрадливий голосок Сави і хриплий, застуджений бас, той самий, що в саду крикнув: «Човен мені!» Коли гудів цей бас, усі інші голоси замовкали.

«Цар», — подумав Ібрагім, хотів було встати, піти глянути ще раз на царя, і з цим бажанням знову заснув.

Ібрагім прокинувся не на голих дошках підлоги, а на великій ведмежачій шкурі. Край її був загорнутий і прикривав його, наче ковдра. Він не знав, як попав на цю шкуру. Ібрагім схопився і побіг до вікна: крізь його шибки вливалося дивне світло — біле й холодне. Хлопчик притиснувся лобом до скла і враз перелякано відсахнувся. Все, що він бачив: земля, дахи будинків, суччя дерев, купи сміття і гори колод — було вкрите сліпучо-білим покривалом. Неначе все вдяглося в білу шаму. Тільки ріка була чорна серед білих берегів.

Ібрагім навшпиньках, боячись, щоб його нне затримали, вийшов з кімнати в сіни, потім швидко вибіг на ганок. Ніздрі затріпотіли від свіжого прісного запаху снігу. Хлопчик доторкнувся рукою до цього білого покривала і відсмикнув її, наче вжалений змією: незнайоме відчуття пекучого холоду налякало його. Як все незвичайно у цій країні!

Трохи заспокоївшись, Ібрагім оглядівся. Будиночок, в якому він ночував, йому сподобався. Дім було збудовано з обтесаних з обох боків колод, покрито дощечками й пофарбовано під цеглу, в голландському стилі, його оточував невеликий сад.

Ібрагім вийшов з саду й нерішуче зупинився, не знаючи, куди піти. На великому майдані перед будинком царя стояв дерев’яний Троїцький собор. Ібрагім знав уже, що в таких високих спорудах росіяни моляться своєму богові, але це його зовсім не цікавило. Поряд з собором розкинувся базар. Коло мазанкових крамничок було галасливо й людно. Ібрагім боявся людей і попрямував до річки.