Читать «ТАРС уповноважений заявити...» онлайн - страница 161

Гавриков засміявся силувано, самими губами. Константинов розкурив сигару, пихнув синім димом, подивився в дзеркало:

— По-моєму, тепер ми не відрізнимо Дмитра від Лісникова. Як думаєте, Риммочко?

— Я ще не почала працювати. Будемо робити накладку чи підняти вашому Дмитрові чуба феном?

— А що швидше?

— Швидше те, що краще. Поспішиш — людей насмішиш. Ви що, новий асистент по акторах у Євгена Павловича?

— Консультант, — відповів Карлов. — Це мій консультант.

— Ви не актор, — сказала Неустроєва, наносячи легенькі сірі тони на підборіддя Дмитра Гаврикова. — Ви весь якийсь знічений, важко буде виходити на майданчик.

«А будь ти неладна, — сумовито подумав Константинов. — І сказати нічого не можна. Адже крає хлопцеві серце».

— Риммочко, — знову, ніби відчувши стан Константинова, сказав Карлов, — ти, будучи генієм перевтілення, постарайся все-таки зробити нам Дмитра за десять хвилин, гаразд?

— Ні, Женю, десять хвилин — це утопія. Служіння муз не терпить суєти… Послухайте, як смішно, мені цей самий Дубов, так схожий на Лісникова, просто-таки подобався, добре організоване обличчя, а зараз, коли приглядаюся, дивуюсь, якась червоточина в ньому…

— Чому? — спитав Константинов.

— Це нез'ясовно. Фізіономіку ми вважали, як і все незрозуміле, лженаукою. Та й зараз… Я не можу пояснити, відчуття незбагненні.

— У нього рот млявий, — пробасив Гмиря, — рот у мужчини має бути виразним, а тут млявість.

— Правильно, — погодилася Римма. — І очі дивні… Коли зблизька вдивляєшся у вічі людини, пізнаєш її суть. Треба тільки зуміти вдивитись. Якась цятка між зіницею й білком, там зосереджується все, сама чортівня…

Константинов поглянув на годинник: Ольга вже в Москві, треба встигнути її підготувати: останні хвилини; все починає падати з рук, це завжди так, тільки не треба панікувати, все йде своїм ладом, все буде зроблено, ми їх виманимо, тільки б вона зараз якнайшвидше закінчила гримувати Дмитра, тільки б перестала краяти хлопцеві серце.

… Підполковник у відставці Сидоренко повернувся з санаторію на свою квартиру; відчинивши двері, вія побачив Гаврикова в костюмі Дубова і Константинова з Гмирею.

— Здрастуйте, Серьожо, — сказав він, — чого це ви так змарніли?

— Це не Серьожа, — сказав Константинов, — здрастуйте, підполковнику, спасибі, що приїхали вчасно. Це не Дубов, — повторив він здивованому Сидоренкові, — це наш співробітник, знайомтеся.

Гавриков подивився на Константинова запитливо: чи називати своє прізвище.

— Старший лейтенант Гавриков, — допоміг йому Гмиря. — З контррозвідки.

— А де ж… — почав був Сидоренко, потім відступив у коридор, запросив до своєї кімнати, яка була більше схожа на житло жінки: багато гарного посуду і подушка накрита тюлем.

— Нам би хотілося, підполковнику, — сказав Константинов, — щоб ви допомогли товаришеві Гаврикову. Підказали, як Дубов ходив, вставав із стільця, закурював; може, запам'ятаєте якісь його характерні рухи… Характер, як і вік, визначається не тим, як людина їсть, лягає, йде, а тим, як сідає на стілець чи встає з нього.

— Вік — це правда, а характер — навряд… Серьожа дуже стежив за тим, як рухався, як говорив.