Читать «Піти й не повернутися» онлайн - страница 26

І це правда, думаю собі. Але все-таки цей Мороз добровільно працює під німецькою владою. Як же тут бути?

І раптом, добре пам'ятаю, подумалося якось само собою: ну і хай! Хай працює. Не так важливо де — важливо як. Хоч і під німецьким контролем, але напевно ж не на німців. На нас працює. На білорусів. Може, не стільки на наше теперішнє, як на наше майбутнє. Адже ж буде у нас майбутнє. Повинно бути. Інакше навіщо тоді й жити? Одразу головою в безодню — і край.

Але, виявляється, Мороз цей працював не тільки для майбутнього.

Година, мабуть, уже минула, я згадав прокурора, вийшов покликати його. Той спочатку упирався, не хотів іти, але холод дошкулив, побрів слідом за мною. Привітався з Морозом стримано, не зразу включився в розмову. Та поступово осмілів. Ще погомоніли, потім роздяглися, стали сушитися. Морозова бабуся щось поставила на стіл, і навіть пляшечка каламутної, правда, знайшлася.

Таки довгенько посиділи ми тоді, побалакали щиро про все. І треба сказати, мабуть, тоді вперше я відкрив, що Мороз цей не нам рівня, розумніший за нас обох. Адже буває так, усі працюємо разом, за одними правилами, і здається тоді, що й на розум усі однакові. Та коли життя розведе нас по різних стежках, в усі боки, і хтось раптом виривається несподівано вперед, вирізняється од інших, ми тоді дивуємося: бач, а був як усі. Здається, і не розумніший за інших. А як підскочив.

Отоді я теж збагнув, що Мороз своїм розумом бере ширше за нас, глибше. Поки ми шастали в лісах та дбали про найбуденніше — поїсти, переховатися, озброїтись та якогось німця підстрелити, — він думав, заглиблювався, осмислював цю війну. Він і на окупацію дивився немовби зсередини і бачив таке, чого ми не спостерегли. Головне, він її більш морально відчув, з духовного боку, чи що. І знаєш, навіть прокурор мій це зрозумів. Коли ми вже добре наговорилися, цілком порозумілися, тоді я і кажу Морозу: «А може, кидай усю цю шарманку та гайда з нами в ліс. Партизанити будемо». Пам'ятаю, Мороз насупився, зморщив лоба, а прокурор і каже: «Ні, не треба. Який з нього, кульгавого, партизан! Він тут нам більше потрібний». І Мороз погоджується з ним: «Тепер, напевно, я тут більше на місці. Всі мене довкола знають, допомагають. Хіба коли вже не можна буде…»

Ну і я погодився. Справді, чого всім у ліс? Та ще з такою ногою. Мабуть, і нам вигідніше мати свою людину в Сельці.

Отак ми тоді погостювали в нього і зі спокійною душею попрощалися. І скажу тобі, цей Мороз став для нас найдорожчим помічником із усіх наших помічників на селах. Головне, як потім виявилося, він приймач дістав. Не сам, звичайно, — селяни передали. Так його поважали на селах, так рахувалися з ним, що, як і раніше, не до попа чи ксьондза йшли з поганим і добрим, а до нього. І коли десь виявився цей приймач, то передали його насамперед учителеві своєму, Олесю Івановичу. А той потихеньку став його покручувати в клуні. Ввечері, бувало, розкине антену на грушу і слухає. А потім запише, що чув. Головне — зведення Радінформбюро, на них був найбільший попит. У нас у загоні не мали нічого, а він от — обзавівся. Селезньов як дізнався, то хотів, правда, відібрати для себе, але передумав. У нас ті новини слухали б чоловік тридцять п’ять, а так уся округа мала з них користь. Домовилися, що Мороз двічі на тиждень передаватиме зведення в загін — коло лісництва була така дуплянка на ялині, його хлопці клали туди, а наші забирали вночі. Пригадую, сиділи ми тієї зими по своїх ямах, усе позамітало снігом, холоднеча, глухомань, з їжею скрутнувато, тільки й радості, що ця Морозова пошта. Особливо коли німців з-під Москви погнали — кожного дня тоді бігали до ялини… Стій, здається, хтось їде…