Читать «Піти й не повернутися» онлайн - страница 23

Так, Селезньов був чоловік особливий, і голову мав на плечах неабияку. На рожен не ліз, як декотрі. Запальний більше на словах, а коли до діла доходило — думав. Два перших місяці посиділи в лісі, на Вовчих ямах — так називається місцина за Якимівським лісництвом. Потім уже, в сорок третьому, як ми перейшли в пущу, там отаборилася Кіровська бригада. А тоді, спочатку, ми обживали ці ями. Чудове, скажу тобі, місце: ліс, болото, а там то пагорки, то ями, вибої — чорт ногу зламає. Ну, погрілися трохи в землянках, призвичаїлися до лісового життя. Не знаю, чи підказав хто, чи майор сам зрозумів, що війна не на кілька місяців — мабуть, на довше затягнеться — і що без місцевих йому не обійтися. Тому й прийняв у своє кадрове військо мене та ще кількох: начальника міліції з Пружан, студента одного, голову сільради з секретарем. А на Жовтневі свята і прокурор наш, товариш Сивак, з'являється, теж до фронту не дійшов, вернувся. Спочатку рядовим був, а потім начальником особвідділу поставили. Але це потім уже, під осінь, як Селезньова не стало. А тоді вирішили, що, поки спокійно, треба порядок навести та налагодити сякі-такі зв'язки з селами, відновити знайомство з надійними людьми, пошугати на хуторах оточенців, які до молодиць поприлаштовувались. Передусім розіслав майор усіх місцевих, тутешніх, а таких чоловік дванадцять тоді вже назбиралося, — кого куди. Мене з прокурором, зрозуміло, у наш колишній район. Ризик тут, звичайно, більший, ніж в іншому місці, — все-таки багато людей нас знали, могли впізнати. Але зате й ми знали більше і трохи вже орієнтувалися, кому можна довіритись, а кому ні. Та й вигляд наш був не колишній, не одразу й пізнаєш, обросли бородами, одяг порваний. Прокурор у чорній шинелі залізничника, а я в сірячині й чоботях. В обох торби за плечима. Немов жебраки якісь.

Насамперед вирішили зайти в Сельце.

Не в маєток, а в село, там якихось півверсти, — через лужок, певно, ти знаєш. У селі прокурор мав знайомого активіста, депутата сільради, от ми до нього й попрямували. Проте спершу, знаєш, ради остороги зайшли до однієї хати на Гриньовських хуторах — ту саму, що після війни завмаг із Рандулич купив та біля сільмагу поставив. Господиня в Польщу виїхала, років зо три хата стояла пусткою, от завмаг і купив її. А під час війни там жили три дівчини при матері, невістка — синова дружина (син у польсько-німецьку війну запропастився десь, потім аж у Андерса об'явився). Поки ми онучі сушили, дівчата нам усе й розповіли. І про новини в Сельці теж. Виявляється, добре зробили, що спершу зайшли до цих польок, а то б набралися біди. Річ у тому, що цей прокурорів знайомий ходив уже з білою пов'язкою на рукаві — поліцаєм став. Покректав мій прокурор од такої новини, а я, признатися, зрадів: було б гірше, якби отак потрапили до рук поліцаєві. Але незабаром настала й моя черга дивуватися та бентежитись — це коли я спитав про Мороза. Каже невістка: «Мороз у школі все працює». — «Як працює?»«Дітей, — каже, — вчить». Виявляється, тих самих своїх дітей позбирав на селах, німці дали дозвіл відкрити школу, от і вчить. Щоправда, вже не в Габрусевому палаці — там поліцейська катівня тепер, — а в одній хаті в Сельці.