Читать «Піти й не повернутися» онлайн - страница 17

І от через якихось два тижні викликають мене до прокурора району. Що за лихо, думаю, не любив я цих законників, од них завжди чекай неприємності. Приходжу, там сидить якийсь дядько в кожусі, й прокурор — товариш Сивак — суворо так наказує мені їхати в Сельце і відібрати у громадянина Мороза сина цього ось громадянина Миклашевича. Я спробував заперечувати, але наткнувся на один аргумент, що ним завжди, як ломакою, бив прокурор: закон! Гаразд, думаю, закон так закон. Сіли в міліцейський візок і з дільничним та Миклашевичем покотили в Сельце.

Приїхали на кінець уроків, викликали Мороза, почали йому пояснювати, в чому справа: постанова прокурора, на боці громадянина Миклашевича закон, треба вернути хлопця. Мороз вислухав усе мовчки, покликав Павла. Той, як побачив батька, зіщулився, наче звірятко, близько не підходить. А тут усі діти за дверима, повдягалися, а додому не йдуть, чекають, що далі буде. Мороз і каже Павликові: так і так, мовляв, підеш додому до батька. Так треба. А той ані з місця. «Не піду, — каже. — Я у вас жити хочу». Ну, Мороз непереконливо так і, звичайно, нещиро, пояснює, що жити в нього більше не можна, що по закону син повинен жити з батьком і, в даному випадку, з мачухою (мати перед тим померла, батько одружився з іншою, ну й почастішали сварки з хлопцем — відома справа). Ледве умовив хлопця. Той, правда, заплакав, але вдягнув піджачок, зібрався в дорогу.

І ота картина наче сьогодні перед моїми очима, хоч минуло вже… Скільки ж це? Певно, тридцять років. Ми стоїмо на веранді, на подвір'ї товпляться діти, а старший Миклашевич у довгому червоному кожусі веде по алейці до шосе Павлика. Атмосфера напружена, діти не дивляться на нас, міліціонер мовчить. Мороз просто заціпенів. Ті двоє відійшли по алейці вже далеченько, і раптом бачимо — спиняються, батько смикає за руку сина, той починає вириватися, але, звичайно, не вирветься. Тоді Миклашевич однією рукою знімає з кожуха ремінь і починає бити сина. Не дочекався навіть, поки з-перед наших очей зникнуть. Павлик виривається, плаче, діти на подвір'ї загомоніли, дехто обертається в наш бік, в очах докір — чогось вони чекають від свого вчителя. І що ти думаєш? Мороз раптом як скочить з веранди і накульгуючи через двір — туди. «Стійте! — кричить. — Не бийте!»

Миклашевич і справді зупинився, перестав бити, сопе, звіром позирає на вчителя, а той підходить, вириває Павликову руку з батькових і каже тремтливим голосом: «Ви у мене його не заберете! Зрозуміли?» Миклашевич, розлючений, — до вчителя, але й Мороз, незважаючи, що каліка, теж груди вперед і готовий до бійки. Ну, тут уже ми наспіли, розборонили, не дали побитися.

Розборонити розборонили, а далі що? Павлик у школу втік, батько лається й погрожує, я мовчу. Міліціонер чекає, йому що, він виконавець. Ну, якось утихомирили обох, Миклашевич пішов на шосе, а ми утрьох лишилися — що робити? Тим паче, що Мороз одразу ж оголосив із властивою йому категоричністю: такому батькові хлопця не віддам.