Читать «Піти й не повернутися» онлайн - страница 11

Той перший рік я працював завідувачем райвно. Школи майже все нові, маленькі, наспіх пристосовані — то в осадницьких садибах, то в панських, а то й просто в сільських хатах. Обладнання, підручників, інвентаря не вистачало, та й з учителями теж було сутужно. У цьому Сельці разом з Морозом працювала Підгайська, пані Ядзя, як ми її звали. Літня жінка жила тут і при Габрусі, у тому самому флігелі. Пані була сухопара стара діва. Російською мовою майже не володіла, білоруську трохи розуміла, зате що стосується іншого — ого! Виховання була аж надто гречного.

Одного разу надвечір сиджу в своєму кутку в райвно, зарився в папери — звіти, плани, відомості. Їздив по району, тиждень не був на місці, все запустив — жах! Не зразу почув, як хтось шкрябає у двері — заходить та сама пані Ядзя. Маленька, щупленька, але з лисицею на шиї і в шикарному капелюшку. «Прошу пробачити, пане шеф, я, прошу пана, в педагогічній справі». — «Що ж, будь ласка, сідайте, слухаю».

Сідає на краєчок крісла, обіруч поправляє свій пишний капелюшок і починає сипати майже все по-польському — ледве розбираю. Усі манери — старанно вихованої панянки, а самій років за п’ятдесят, — таке зморщене, хитреньке личко. Що ж виявляється? Виявляється, в неї конфлікт на педагогічній основі зі своїм шкільним шефом у Сельці, колегою Морозом. Виявляється, цей Мороз не підтримує дисципліни, як рівний поводиться з учнями, навчає без необхідної строгості, не виконує наркоматівських програм і, найголовніше, говорить учням, що не треба ходити до костьолу, хай, мовляв, туди ходять бабусі з дідусями.

Ну, костьол мене, певна річ, не дуже занепокоїв, правильно робить Мороз, якщо так радить. А от що стосується панібратства, дисципліни, ігнорування наркоматівських програм — це мене стурбувало. Але хто ж він такий, цей Мороз, — уяви не маю, в Сельці ні разу не був. Добре, думаю, при першій нагоді гайну подивлюся, що там у нього за порядки.

Нагода поїхати випала, проте, не дуже скоро, та тижнів через два усе ж вибрався, узяв у хазяїна, де квартирував, його велосипед, ровар по-тутешньому, і рвонув ось по цьому шосе. Шосе, звичайно, було не таке, як тепер, — бруківка. Їхати по ньому хоч на підводі, хоч на роварі — кишки витрясеш. Але поїхав. Добре натиснув на педалі й за годину прикотив у ту саму алейку під в'язами. Хотів устигнути на урок, та спізнився — заняття вже скінчились, але здалеку бачу — на подвір'ї повнісінько дітей. Думав, розваги якісь, але ні, не розваги — виявляється, кипить робота. Заготовляють дрова. Буря повалила оте заморське дерево, і зараз його пиляють, колють, заносять у повітку. Мені це сподобалося. Дров тоді не вистачало, кожного дня скарги із шкіл відносно палива, а транспорту в районі ніякого — де взяти, звідки привезти? А це, бач, зметикували і не чекають, коли там у районі надумають забезпечити їх паливом — самі про себе турбуються.

Зліз у дворі з велосипеда, всі на мене дивляться, а я на них: де ж завідуючий? «Я завідуючий», — каже один, його не одразу я й помітив, бо стояв він за товстелезним поваленим окоренком — пиляв його з хлопцем, напевно, переростком, зграбним таким хлопцем років п'ятнадцяти. Кидає пилку, підходить. І відразу бачу: накульгує. Одна нога якось вивернута вбік і наче не розгинається, тому він дуже на неї припадає і здається ніби низькорослим. А так на вигляд нічого — плечистий, гарне обличчя, погляд сміливий, упевнений. Очевидно, догадується, хто перед ним, але ніяковості чи розгубленості не виказує. Рекомендується: Мороз Олесь Іванович. Руку потискує так, що відчуєш одразу: дужий чоловік. Долоня шершава, тверда, певно, така робота йому не вперше. А той напарник його стоїть коло дерева і пробує однією рукою пиляти. Але це в нього не виходить: пилка натрапила якраз на сук і окоренок завтовшки більше метра. Мороз вибачився, вернувся, щоб допиляти заріз, але й удвох, бачу, не можуть упоратись — пилку чим далі, тим дужче затискує в розпилі. Я стою, дивлюся, а потім і кажу: треба що-небудь підкласти. Але щоб підкласти, слід підняти. Мороз кинув пилку, став піднімать окоренок, та сам не підніме. Хлопчаки, хто більший, теж обліпили колоду, а вона ні з місця. Одне слово, поклав я на траву свій ровар і теж за той окоренок узявся. Тужилися, тужилися, здається, підняли, ще б сантиметр — і можна чурбак підсунуть, але цей останній сантиметр, як завжди, найважчий. І тут, як на гріх, із-за рогу випливає та сама пані Ядзя. Побачила ровар, мене біля окоренка — та так і остовпіла.