Читать «Прерія» онлайн - страница 256

— То ви б хотіли, щоб і на вашій могилі був такий камінь?

— Я? Ні, ні; я не маю іншого сина, крім Твердого Серця, а індіанець не дуже знається на звичаях білих людей… Та я й так уже заборгував йому, бо майже нічого не зробив, живучи в його племені. Рушниця, звісно, сплатила б ціну отакого надгорбка… Але ні, хлопець з радістю повісить її у своїй залі, бо ж він бачив, скільки оленів і птахів я заполював з неї… Ні, ні, рушницю треба послати тому, чиє ім'я вирізьблене на ложі!

— Але є чоловік, який любить вас: він з радістю виконає раше бажання, щоб хоч цим довести свою любов! Цей чоловік не тільки сам завдячує вам свій порятунок від багатьох небезпек, а й успадкував від предків неоплатний борг вдячності. Камінь стоятиме на вашій могилі.

Старий простяг свою виснажену руку і вдячно потис руку капітанові.

— Я знаю, що ти зробиш це, але соромився просити тебе, — мовив він, — бо ж ти не мій родич. Не пиши на ньому ніяких хвалькуватих слів, просто постав ім'я, та вік, коли вмер… а ще кілька слів з біблії — оце і все… Тоді моє ім'я не зовсім загубиться на землі, а більшого мені й не треба.

Мідлтон пообіцяв усе зробити; запала тиша, яку тільки зрідка порушували уривчасті слова вмирущого. Він, здавалося, вже порахувався з цим світом і чекав останнього заклику, щоб піти назавжди. Мідлтон і Тверде Серце стали обабіч крісла й сумно дивились, як змінюється обличчя старого. Години зо дві ці зміни були майже непомітні. На схудлому, зораному зморшками обличчі відбивався тихий та благородний спокій. Час від часу старий починав говорити — він то щось радив, то щось запитував про тих, чия доля його й досі цікавила. Впродовж цих урочистих, тривожних годин усі на-уні стояли кожен на своєму місці, терплячі й стримані. Коли старий говорив, усі, дослухаючись, нахиляли голови; коли ж він замовкав, вони, здавалося, розмірковували над мудрістю і корисністю його слів.

Світильник життя згасав; стих голос старого, — були хвилини, коли присутні не знали, живий він чи вже помер. Мідлтонові, який стежив за мінливим виразом обвітреного обличчя вмирущого з дивним почуттям природної людської цікавості й ніжності до близької людини, часом здавалося, що він бачить по суворому обличчю старого, як його покидав душа. Може, освічений офіцер помилявся, а може, й ні, бо хто коли повертався з того невідомого світу, щоб розповісти, як він перейшов у той сумний край? Не насмілюючись пояснювати цієї таїни, ми просто розкажемо, як усе було.

Майже годину трапер сидів непорушно. Лише очі його час від часу то розплющувалися, то знов заплющувались. Коли він дивився, його погляд, здавалось, був спрямований до хмар, що низько висіли на заході над обрієм і мінились яскравими кольорами, надаючи заходові сонця неповторної пишноти. І ця вечірня година, і спокійна краса осені, і те, що відбувалося, — все це сповнювало глядачів благоговійним трепетом. Заглиблений у роздуми про своє незвичайне становище, Мідлтон раптом відчув, що рука, яку він тримав, з неймовірною силою стиснула його долоню, і старий підвівся за допомогою своїх друзів. Якусь хвилю він дивився на всіх, ніби запрошував до уваги (останні залишки людської слабкості!), і, по-військовому підвівши голову, виразно, так, що почули всі, вимовив лише одне слово: