Читать «Прерія» онлайн - страница 15

— Нехай і незнайомий… але ж ви не захочете пролити його кров!

Трапер пильно подивився на дівчину й помітив на її обличчі тривогу і страх. Тоді, наче раптом передумавши, він опустив рушницю прикладом на землю.

— Ні, — сказав старий, більше звертаючись сам до себе, ніж до своєї співрозмовниці. — Дівчина правду каже: не варто проливати кров, аби врятувати таке непотрібне життя, що, до того ж, уже закінчується. Хай підійде, хай візьме мої шкури, капкани й навіть мою рушницю, якщо забажає.

— Нічого він не візьме, йому нічого не треба, — відказала дівчина. — Коли це чесний чоловік, він задовольниться тим, що має, і не зазіхне на чуже…

Здивований трапер не встиг відповісти на цю безладну й суперечливу мову, бо незнайомець був уже за п'ятдесят футів від місця, де вони стояли. Тим часом Гектор не лишився байдужим свідком того, що відбувалося. Зачувши далеку ходу, він підвівся з місця, яке нагрів біля ніг господаря, і тепер, коли стало видно постать незнайомця, собака повільно поповз йому назустріч, припадаючи до землі, наче пума перед стрибком.

— Приклич собаку, — скорше доброзичливо, ніж погрозливо промовив чоловічий голос, твердий і низький. — Я люблю собак, і мені буде шкода калічити твого пса.

— Чуєш, песику? Про тебе мова! — озвався трапер. — Іди сюди, дурненький. Гавкати й вити — оце і все, що йому лишилося. Підходь ближче, друже, собака беззубий.

Незнайомця не треба було довго припрошувати. Він кинувся вперед і через мить уже стояв поруч з Еллен Уейд. Глянувши на неї і переконавшись, що то справді вона, він окинув її супутника швидким, нетерплячим поглядом: очевидно, йому було зовсім не байдуже, що це за людина.

— Чи ти не з неба впав, старий? — сказав він так безтурботно й просто, що можна було не сумніватися в його щирості. — А чи й справді ти живеш отут, серед цієї прерії?

— На землі я живу давно, але ніколи не був так близько до неба, як оце тепер, — відповів трапер. — Оселя моя, — якщо її можна назвати оселею, — тут недалеко. А зараз і я запитаю тебе, як ти мене: звідки ти прийшов і де твій дім?

— Е, зачекай, — коли розпитаю тебе, настане й твоя черга. На кого можна полювати при місячному світлі? Не бізонів же ти вистежуєш о цій порі?

— Я йду, як бачиш, з табору переселенців — вони он за тим горбом, — іду до свого вігвама. І це нікому не шкодить.

— Авжеж, нікому! А цю молоду жінку ти прихопив із собою, щоб показувала тобі дорогу, бо вона добре знає місцевість, а ти погано, еге ж?

— Я зустрів її, як і тебе, випадково. Десять довгих років прожив я в цих голих степах і ніколи до сьогоднішньої ночі не зустрічав білошкірої людини о такій порі. Якщо я комусь заважаю, то вибач, і я піду своєю дорогою. А може, ти вислухаєш свою подружку, тоді й мені повіриш.

— «Подружку»! — вигукнув юнак і, скинувши хутряну шапку, недбало провів рукою по густих чорних кучерях. — Та я її до сьогоднішнього вечора і в очі не бачив, побий мене…

— Годі вже, Поле! — урвала його дівчина, затуливши йому рот долонею так невимушено, що важко було повірити його словам. — Чесний старий нікому не викаже нашої таємниці. Я зрозуміла це по його очах і лагідній мові.