Читать «Твори» онлайн - страница 62
Йоганн Вольфганг Гете
Я не можу молитися: «Залиш її мені!» — проте мені часто здається, що вона моя. Я не можу молитися: «Дай її мені», — бо вона належить іншому. Я кепкую зі своїх страждань, бо коли б я дав собі волю, то була б ціла літанія з отаких антитез.
Вона відчуває, як я страждаю. Сьогодні погляд її глибоко пронизав моє серце. Я застав її саму; я мовчав, а вона дивилася на мене. I я вже більше не бачив ні її милої краси, ні сяйва її чудесної душі; все це раптом зникло. Мене заворожив зовсім інший вираз в її очах, сповнений найщирішого співчуття і ніжного жалю до мене. Чому не посмів я припасти до її ніг? Чому не посмів кинутись їй на шию і відповісти тисячею поцілунків? Вона швидко сіла за фортепіано, знайшовши там притулок, і до своєї гри долучила ніжну, тиху, як зітхання, пісню. Ніколи ще її губи не були такі чудові. Здавалося, ніби вони напіврозкрились, щоб увібрати солодкі звуки, які лилися з інструмента, а з її чистих уст злітало лише найніжніше відлуння. Ах, хіба ж можна це висловити! Я не міг довше витримати і, схилившись, дав собі клятву: «Ніколи я не насмілюся поцілувати вас, дорогі, натхненні духом небесним уста!» I все-таки… я хочу… Розумієш, ніби стіна стоїть поміж мною і… блаженством… Переступити? А тоді спокутувати гріх. Та хіба ж це гріх?
Іноді я кажу собі: «Твоя доля виключна», — і називаю інших щасливими. Ніхто ще так не мучився, як я! А коли почну читати якогось стародавнього поета, то мені здається, ніби я заглядаю в своє власне серце. Скільки мені доводиться терпіти! Ах, невже ж були й до мене люди, такі нещасні, як я?
Не можу, не можу отямитись! Куди б я не пішов — скрізь натрапляю на явища, які просто зводять мене з розуму. I сьогодні! О доле! О люди!
Так ополудні брів я собі бережком; їсти мені зовсім не хотілось. Навколо безлюддя. Пронизливий, вогкий вітер дув з гір, над долиною тягнулися сірі дощові хмари. Ще здалеку я побачив якогось чоловіка в благенькому зеленому сурдуті. Він лазив по скелях і, мабуть, шукав цілющі трави. Коли я підійшов ближче, він обернувся, почувши мою ходу, і я побачив цікаве обличчя, прямодушне й чесне, головною рисою якого був смуток. Його чорне волосся було приколоте з боків шпильками в дві буклі, а ззаду заплетене в товсту косу, яка звисала на спину. З одягу його було видно, що це людина незначного стану, то я й подумав, що він не розгнівається, коли я поцікавлюся його заняттям, а тому й запитав, що він робить.
— Я шукаю квіток, — відповів мені він, глибоко зітхнувши, — але їх ніде нема.
— Пізно вже для квітів, — мовив я, усміхаючись.
— Є багато різних квітів, — сказав він, спустившись додолу. — В моєму саду цвітуть троянди й козолист двох сортів. Один дав мені мій батько, він росте як бур'ян, я вже два дні шукаю його і не можу знайти. Тут на привіллі росте багато квітів — жовтих, голубих і червоних, — та й золототисячник гарна квітка. Жодної не можу знайти.
Я відчув, що тут щось негаразд, і обережно запитав:
