Читать «Твори» онлайн - страница 49
Йоганн Вольфганг Гете
Люба Лотто, доводиться писати вам у кімнатці поганенького сільського заїзду, куди я втік від негоди. Відколи я нидію у цьому жалюгідному містечку Д., серед чужих-чужісіньких моєму серцю людей, мені якось ніколи, жодного разу не спадало на думку написати до вас. А тепер, у цій халупі, у цій самотині, далеко від людей, коли сніг і град періщать у моє віконце, моя перша думка була про вас. Щойно я ввійшов сюди, як ваш образ постав переді мною, і спогади про вас, о Лотто, таким трепетним теплом огорнули мою душу. Боже милий, це ж перша щаслива хвилина за такий час!
Якби ви бачили, моя дорога, як у тому вирі всіляких розваг висохла моя душа! Жодної хвилини щирого почуття в серці, жодної щасливої години! Нічого, нічогісінько! Я стою, наче перед кунсткамерою з ляльками. Переді мною рухаються чоловічки, конячки, і я часто питаю сам себе, чи це не оптичний обман? Я граюся з ними, чи, скоріше, мною граються, як маріонеткою. Іноді схоплюся за дерев'яну руку свого сусіда і нажахано відсахуюсь назад. Ввечері я збираюся помилуватись завтрашнім сходом сонця, а вранці не можу встати з постелі. Вдень чекаю вечора, щоб помилуватися місячним сяйвом, а залишаюсь у кімнаті. Я не знаю до пуття, чого встаю і чого лягаю спати.
Бракує закваски, від якої заграло б моє життя. Зникли чари, що темної ночі не давали мені спати, а рано-вранці будили від сну.
Єдина справжня жінка, яку я тут знайшов і яка гідна була б зрівнятися з вами, люба Лотто, якщо хтось може рівнятися з вами, це панна фон Б. «Еге, — скажете ви, — чоловіка потягло на компліменти!» Воно трохи й так. Від певного часу я став дуже гречний (бо інакше тут і не можна), вельми дотепний, і жінки кажуть, що ніхто так тонко не вміє підлестити, як я (та й прибрехати, додасте ви, бо без цього, певна річ, не обійдешся).
Я почав говорити про панну Б. Вона має чутливу душу, яка так і сяє з її блакитних очей. Її становище — великий тягар для неї, воно не задовольняє жодного поривання її серця. Вона прагне вирватися з цього шарварку, і ми не одну годину разом снуємо мрію про сільське життя та його незатьмарену ідилію — ах, і про вас також. Як часто мусить вона віддавати вам шану — де там, не мусить, а залюбки віддає її, так радо слухає про вас, любить вас…
О, як би мені хотілось сидіти біля ваших ніг, у вашій милій, затишній кімнатці, і щоб коло нас вовтузились наші любі малята, а коли б вам видалося, що вони розбешкетувались, я б їх зібрав навколо себе і втихомирив би страшною казкою.
Сонце чудово заходить, засніжена рівнина виблискує в його промінні, буря вщухла, а я… знов мушу замкнутися в своїй клітці… Прощайте! Чи Альберт з вами? I як?.. Хай бог простить мені це питання!
Ось уже з тиждень у нас препогана погода, а мені й добре. Бо відколи я тут, то не було ще жодного дня, якого б мені хтось не зіпсував або не отруїв. А тепер, коли надворі дощ або віхола, коли бере мороз або тане — о, думаю я собі, таж у кімнаті не гірше як надворі, чи навпаки, то я й спокійний. Коли сходить уранці сонце й обіцяє ясний день, я не можу втриматися, щоб не вигукнути: знову людям послано небесний дарунок, який вони постараються відібрати один в одного! Вони все можуть відібрати один в одного: здоров'я, добре ім'я, радість, спокій! I здебільшого з дурості, з недоумства й обмеженості. А послухай їх, то з найкращими намірами. Іноді, здається, навколішки благав би їх не так шалено порпатись у своїх нутрощах.
