Читать «Озма з країни Оз» онлайн - страница 6
Ліман Френк Баум
— Сподіваюся, ми знайдемо щось попоїсти, — сказала Дороті, нетерпляче дивлячись на берег, до якого їх несло. — Адже пора сніданку давно минула.
— Я теж трошечки зголодніла, — зауважила Руда Курка.
— А чого ти не з’їси свого яйця? — спитала дівчинка. — Тобі ж не треба, як мені, щоб їжа була варена.
— Ти що, маєш мене за канібалку? — обурено вигукнула Курка. — Я наче не сказала й не зробила нічого такого, за що ти могла б мене ображати!
— Вибачте мені, пані… пані… до речі, дозвольте запитати: як вас звуть, добродійко? — спитала дівчинка.
— Мене звуть Біл, — відказала Руда Курка трохи сердито.
— Біл? Так це ж хлоп’яче ім’я.
— А яка різниця?
— Але ж ви… дама, хіба не правда?
— Звичайно. Та коли я тільки вилупилася з яйця, ніхто не міг би сказати, чи з мене виросте курочка, чи півник, і хлопчик, шо жив на фермі, де я народилася, назвав мене Білом, і я стала його улюбленицею, бо в усьому виводку тільки я одна була жовтенька. А коли я виросла й він побачив, що я не кукурікаю й не б’юся, як півники, то вже не схотів міняти моє ім’я, і вся худоба в оборі, та й усі люди в оселі знали мене як Біла. Тому мене завжди звали Білом, і Біл — це моє ім’я.
— Однаково так не годиться, — поважно сказала Дороті, — і я, коли ти не заперечуєш, буду звати тебе Біліною. Розумієш, як додати «іна», ім’я робиться дівчаче.
— Ет, мені однаковісінько, — відказала Руда Курка. — Називай мене як хочеш, аби тільки я знала, що це ім’я — моє.
— От і гаразд, Біліно. А мене звуть Дороті Гейл.
Для друзів я просто Дороті, а для чужих — міс Гейл.
Ти можеш називати мене Дороті, коли хочеш. Ми вже зовсім близенько від берега. Як ти гадаєш, тут глибоко? Я вже можу дійти вбрід?
— Почекай ще кілька хвилин. Сонечко пригріває, квапитись нам нікуди.
— Але ж у мене такі мокрі ноги! — заперечила дівчинка. — Платтячко на мені вже висохло, але я не зможу почувати себе добре, поки в мене мокрі ноги.
Проте вона зачекала, як радила курка, і невдовзі велика дерев’яна клітка м’яко пристала до піщаного берега. Небезпечне плавання скінчилося.
Обом, звісно, неважко було дістатися до берега.
Руда Курка зразу перелетіла на пісок, а Дороті треба було перелізти через високу стінку з планок. Але для сільської дівчинки це не складно, і Дороті, ледве-но опинившись на березі, стягла з ніг мокрі черевички та панчішки й поклала сушитися на нагрітому сонцем піску.
Потім вона сіла й стала дивитись на Біліну, що вже шпорталась гострим дзьобом у піску, розгрібаючи його міцними пазурями.
— Що ти робиш? — спитала Дороті.
— Снідаю, а що ж іще, — відказала Курка, не кидаючи дзьобати.
— Що ти там знаходиш?
— Трохи жирних рудих мурашок, трохи піщаних кузьок, а часом невеличкого краба. Вони такі гарні й такі смачні, повір!
— Яка гидота! — жахнулась Дороті.
— Що гидота? — перепитала Курка, підвівши голову й дивлячись одним блискучим оком на свою товаришку.
— Ну, їсти живі створіння, та ще отих гидких кузьок і мурашок. Як тобі не соромно!
— О ненько! — спантеличено відказала Курка. — Яка ти чудна, Дороті! Все живе куди смачніше й користіше, ніж мертве, а ви, люди, їсте всіляких мертвих тварин.