Читать «Тайники розкриваються вночі» онлайн - страница 142

— Давайте сюди валізку, яку вам передав Бородкін, — сказав підполковник провідникові, коли в купе зайшов Чепіжний.

— Ніякого Бородкіна не знаю, — глухо відповів провідник.

— Ну, а валізку його знаєте ж? — допитувався Вовченко. — Яку він вам зараз на станції передав… Давайте, давайте!

— Я ще не знаю, з якої ви міліції, — раптом огризнувся Семен.

— З якої? — Вовченко витяг свою червону книжечку.

— То шукайте, як маєте право.

— Я лежав, нічого не бачив, але, здається, він щось у столик поставив, — сказав хлопець.

Вовченко розчинив дверцята столика. Там стояли склянки, пляшки, білі металеві підстаканники. Семенів напарник швидко вигріб їх і витяг валізку.

— Так, — сказав Вовченко, виваживши валізку в руці і поставивши її на підлогу. — А далі, громадянине Семене Рудаківський?.. Я не помилився у прізвищі?.. Ні? Ну, відкривайте всі свої сейфи.

Провідник мовчав. Він заціпенів. Здавалося, ця людина враз перетворилася на велетенську дерев'яну ляльку, в якої живими залишалися тільки очі, повні страху й люті.

— Ну, що ж, — сказав підполковник, — тоді нам допоможе ваш колишній товариш. — Він виглянув у коридор і кивком голови покликав Гармаша. — Упізнаєте?

Обличчя Рудаківського зробилося плямисто-буряковим. Він хотів підвестися, але за мить покірно опустився на лаву.

Тим часом експрес вільно мчав засніженою рівниною, гуркочучи по невисоких містках. Ніхто з пасажирів у вагоні й не здогадувався, що відбувається у ці хвилини в службовому купе.

Підполковник глянув у вікно, за яким немов віялом оберталися, поволі відпливаючи назад, білі болотисті луки, на яких де-не-де визирала з-під снігу жовта трава. Потім перевів погляд на Рудаківського.

— Раджу самому віддати, — нагадав провідникові Вовченко. — До того, як почнемо обшукувати вагон і самі знайдемо. Суд бере це до уваги…

Вагон весело простукотів містком і, знову м'яко погойдуючись, побіг по рівнині. Всі чекали.

— У тамбурі, — нарешті глухо промовив провідник.

— Де саме?

— Тайник за обшивкою…

Вовченко вийшов у тамбур і став обстукувати стінку. Тайник, якщо він і справді був за обшивкою, виявити нелегко. Після марних пошуків підполковник повернувся в купе.

Тут все залишалось так, як і перед тим, коли він вийшов. Немов у мертвому завороженому царстві. Рудаківський сидів, опустивши голову. Жуков-Гармаш мовчки стояв біля дверей. Бригадир і молодий провідник сиділи поруч, притиснувши Семена до столика. Тільки Чепіжний з виглядом досвідченого детектива обмацував очима кожен куточок.

Поїзд прогуркотів на стрілках. Наближалася станція, яку він проходив без зупинки.

— Покажіть тайник самі, — наказав Рудаківському підполковник.

Той покірно виліз з кутка і в супроводі Вовченка та колишнього валютника вийшов у тамбур.

— Ось ці гвинти зняти… — сказав Рудаківський.

Дали відкрутку. Але руки Семена тремтіли. Він ніяк не міг попасти в проріз.

Тоді Вовченко сам заходився біля гвинта. Тепловоз низько загув. Минаючи станцію, поїзд уповільнив хід…

І тут сталося несподіване. Рудаківський хитнувся вбік, сіпнув двері вагона. Тієї ж миті до дверей кинулася ще одна людина. Це був Жуков-Гармаш.