Читать «Тайники розкриваються вночі» онлайн - страница 116

Вони сиділи на широкій тахті. У напівосвітленій темно-голубим торшером кімнаті все обгорталося таємничим серпанком. З далеких кутків випливали якісь привиди, невідомі химери, на темній підлозі наче розляглися гігантські японські лотоси. Та й вони самі в цьому невиразному світлі, що дивно вирізьблювало їхні обличчя, робило руки схожими на крила, здавалися Інні незвичайними істотами. І Андрій теж був вихоплений цим таємничим голубим світлом мовби з казки, із мрії, яку вона завжди підсвідомо плекала в душі.

— Мрієш… — сказав інженер. — Про вічність, мабуть, і не відчуваєш, як усе на світі просто й дріб'язково… Вічності немає, Інночко. Для людини є тільки скороминущі втіхи. Щоб обдурити себе, вона вигадує ідеали і будує пам'ятники поетам… Кожний базікає про високі матерії, а сам намагається тихцем відшматувати від пирога чим більший кусень…

— Знаєш, яка наймудріша думка на світі?.. Одинадцята заповідь.

— Я й перших десяти не знаю…

— Перші — то дурниці… Одинадцята — смисл життя. Перші вигадали лицеміри, одинадцяту додав геній.

— Ну скажи…

— Не зівай, Хомко, на те ярмарок, — посміхнувся інженер.

— Вигадуєш… — ласкаво уткнулася йому обличчям у груди.

Божко зачекав трохи, потім легенько відштовхнув її.

— Слухай, а як у тебе з тим Юрієм Гармашем? — спитав глухувато, наче ображено.

Інна засміялась.

— Дурненький! Я тебе люблю.

— А все-таки?

— Ти знаєш. Я нічого не приховувала.

— Він у тебе здорово вклепався?

Інна знизала плечима.

— Я не питаю, як ти до цього ставишся! — роздратовано зауважив інженер.

— Здається, закоханий. Але яке діло мені! Розповідала ж, як він благав тоді не їхати з тобою.

Божко зіперся на лікоть і пильно подивився на Інну. Він затулив плечем торшер, і химерна тінь звелася на протилежній стіні.

— А мене ти дуже любиш?

— Не те слово! — Дівчина глибоко передихнула, і навіть у голубій півтемряві було видно, як заблищали її очі. — Не те слово, любий… Та, мабуть, і слів таких на світі немає!.. Ти моє життя, моє сонце, мій подих… — Вона обвинула його шию руками і намагалася притягти до себе.

— Почекай, Інночко… — визволився Божко. — А коли б мені загрожувала небезпека?..

— Всю кров, до останньої краплі… — щасливо засміялася дівчина.

— Але ж мені й справді дещо загрожує, — сказав Божко. — І, либонь, тільки ти зможеш допомогти мені.

Тривожні інтонації в голосі Андрія злякали Інну. Тінь від нього чорною хмарою — з підлоги аж до стелі — усе ще стояла над їхніми головами.

— Що скоїлось?

— Власне, нічого серйозного. Але по-всякому може повернутися… Мені збираються пришити одне діло.

Очі Інни стали округлі.

— Яке діло, хто сміє?!

— Твій колишній друг, міліціонер Юрко Гармаш!

— Це ж і твій друг, — єдине, що вихопилося цієї миті в неї.

— Раніше я саме так і думав… Навіть життя йому врятував, з-під коліс витяг… Знав би, кого рятую!.. — Божко, певно, почав входити в роль. Очі блиснули гнівом. — На роботу хотів улаштувати, жалів. З тобою познайомив, — зітхнув він. — Пригрів на грудях полоза.

Інна уявила собі обличчя Юрія. З огидою згадала, як дозволяла юнакові цілувати себе.