Читать «Тайники розкриваються вночі» онлайн - страница 106

Юрій схилився над дошкою.

Крізь відчинені двері в кімнату прослизнула білява, схожа на матір, дівчинка років семи. Шовкові бантики смішно гойдалися на красиво вкладених кісках. Вона тихенько промовила: «Здрастуйте» і притулилася до брата, з любов'ю заглядаючи йому в очі. Анатолій, не відриваючись від шахів, обійняв її вільною рукою.

Юрій дивився на дівчинку, на замислене обличчя її брата і раптом зрозумів, що й хвилини більше не всидить тут. Ніби фізично відчув бурю, яка наближалася, женучи перед собою куряву і сміття, ламаючи звичний, злагоджений перебіг життя в цьому домі. Подумалось раптом, що потрапив у царство тіней, де все тільки здається справжнім. Навіть сміх Анатолія зазвучав примарно, дивно. І хоч розум підказував, що навколо живі люди, що того, хто винен у невідворотній трагедії, немає тут, все одно більше не міг дихати повітрям цього дому.

Зробив неправильний хід, поставивши під удар короля.

— Це помилка, помилка! — скрикнув Анатолій. — Явне самогубство!

— Але я вже пішов, — твердо відповів Юрій.

— Ну що ж, — юнак узяв короля у «вилку». Мат!

Сестричка Анатолія радісно стріпнула бантиками.

Юрій сумно всміхнувся і підняв руки вгору.

— Ти невдоволений? — співчутливо спитав Анатолій. — Давай ще одну. Можеш відігратися.

— Я поспішаю, — глянув на годинник Гармаш.

Він знову пішов через вітальню по м'яких мертвих килимах серед мертвого в його очах багатства.

Але й він, так багато знаючи того, що не було відомо мешканцям цієї квартири, теж не про все здогадувався. Тому, минаючи прочинений кабінет Басистого, він байдуже ковзнув поглядом по великому полірованому столу, не здогадуючись, що саме за цим столом обговорювалися секретні плани, накреслювалися контрзаходи і не раз недобрим словом згадувалися і Вовченко, і «щеня» лейтенант Гармаш.

Супроводжуваний саркастичною посмішкою Мефістофеля, одягся і вийшов на вулицю.

На душі було тяжко, і він дав собі слово після того, як Басистого заарештують, допомогти, чим зможе, Анатолію і його маленькій сестричці…

Біль серця

За Божком стежили. Треба було знати про нього все. Ранком передсвяткового дня, п'ятого листопада, Юрію доповіли, що Божко їде у Харків, і не сам, бо взяв двомісне купе.

Це не дуже зацікавило лейтенанта. Згадав, що Божко має звичку їздити один в купе. Зв'яжеться з Харковом, попросить простежити, з ким буде зустрічатися і що робитиме головний інженер «Оріона».

Як і всі, Юрій думав, як сам відзначить Жовтневі свята. Захотілося подзвонити Інні. Вибравши хвилину, коли в кімнаті нікого не було, набрав номер інституту.

— Немає, немає, — відповіли. — І не буде. Взяла на три дні відпустку й поїхала до Харкова…

Юрій поклав трубку.

Потім набрав домашній номер.

— Інна? Добридень. Це Юрій. Мені сказали, що ти поїхала до Харкова.

— Сьогодні їду.

— Але ж ми збиралися разом гуляти…

— У мене там хвора тітка, я обіцяла…

— Це так необхідно тобі?

Запала пауза.

— Принаймні могла мене попередити.

— Все сталося несподівано.

— Коли в тебе поїзд, я проведу.

— Не треба!

— З ким ти їдеш?

Трубка мовчала.