Читать «Вітрів кут» онлайн - страница 16

— Так, ми прибули сюди з завданням — знайти кістяк слона, — сказав він серйозно. — Звичайно, не африканського, а кістяк так званого південного слона. Ці слони вимерли близько мільйона років тому.

— То, значить, за слоновими кістками завітали? — перепитав Силантій Абакумович. — А я думав одамашком цікавитесь. Наша бухта одамашком славиться, добротна вона тут, м'яка, як шовк. Першого сорту крісла та всілякі матраци набивають кутівським одамашком.

— Знову одамашок? — несподівано обурилась Рая. — Дідусю, та це ж зостера, морська водорость, із родини…

— Ну, пішла тепер, — невдоволено пробурчав дід, — зостера, всякі родини. Берись-но краще, онучко, за юшку. Гостей юшкою з риби почастуємо. Свіжі бички в льоху. Сьогодні наловив…

Коли нічне небо сховало від очей море й кручі Вітрового Кута, на високому березі запалало багаття. Тут зібрались усі мешканці бухти. На залізному триніжку над багаттям висіла каструля, біля якої поралася Рая. Юні учасники експедиції повністю підпали під владну руку молодої хазяйки. Тільки й було чути дзвінку команду:

— Збігай, Толю, у землянку за цибулею. Там у кутку кошик. Дві цибулини.

— Не лови гав, Васю, підклади хмизу…

— Толю, принеси перчику. Пакуночок на поличці…

І так увесь вечір.

Та ось юшка зварена. Силантій Абакумович приніс ліхтар… Гарний був цей тихий вечір. Десь унизу, під крутим берегом, таємниче шаруділо черепашником море, тисячі цвіркунів на всі лади славили вечірню прохолоду, а недалеко виразно линув ніжний заспокійливий голос сови-сплюшки, яка розмірено повторювала: «Сплю, сплю…» Повітря було чудове. Море доносило сюди міцний запах водоростей, який змішувався з пахощами степових квітів і терпким полином.

Несподівано в темряві пролунав регіт. Хтось сміявся голосно, розкотисто…

Силантій Абакумович насторожився.

— Пунент з камінцями треба чекати. Чайка-реготуха заспівала. Ач, як розійшлася, — промовив він.

— Як це пунент з камінцями? — спитав Толя.

Старик відповів не відразу. Він знову прислухався.

Тепер реготало багато чайок. З усіх боків Вітрового Кута лунав якийсь особливий тривожний пташиний крик.

— Пунент, браток, вітер південно-західний. Так його звуть рибалки, — пояснив він. — Сердитий вітер. Нагряне навалом та такий розіграється, що тільки камінці в повітрі мелькають. Якірні ланцюги рве. Човни та шхуни на берег викидає, мов яєчну шкаралупу. Сітки в морі так скрутить, що, вважай, пропали. Наробить лиха й відразу затихне. Куди тільки така здоровенна сила дінеться?

— А вітер сьогодні буде? — спитав Ростислав Андрійович.

Старик подивився на зоряне небо.

— Ні, — сказав він упевнено. — Сьогодні можна спати спокійно. А тепер давайте вечеряти.

Перед юшкою старик запропонував, за його виразом, «посолонцювати». Він поклав цілу в'язку в'ялених бичків, без яких у приазовських рибалок взагалі немислима ніяка їжа.

Вася потягнувся за бичками. Толя теж узяв шорстку рибку. Але ось лихо, москвич не знав, що робити з нею далі, й вирішив піти на хитрощі: придивитися, як розправляються з бичками справжні азовчани. Хлопець спостерігав за стариком.