Читать «Чорний лабіринт» онлайн - страница 235

Старий замовк. Над горами зіп'явся місяць і заглядав у вікно, але Віллі не помічав його. Він дивився на батька, у його чисті, глибокі і теплі очі.

Перевалюючись на вибоях дороги, машина спускалася вздовж камінної стіни до нижньої брами. Федір Крайніченко виглянув у вікно. Сіре громаддя замку Торнау звисало над дорогою, мов велетенський хижий птах. Федір знав, що з вікна замку за ними стежить Керк. Він рано-вранці прибув у готель і довго напучував Федора, як слід поводитися з діпістами. «Ви повинні зробити все, щоб ці хлопчаки забули навіть думати про повернення до червоної Росії. Від того, як вам пощастить виконати це завдання, залежить ваше майбутнє. Більше того. Я буду відвертим — на карті ваше життя».

Федір знав про це і раніше. П'ять років смерть стереже його за кожним рогом, а звикнути до її пекельної усмішки несила. Крайніченко розстебнув комір. Щось здавило йому горло, ніби зашморгнулась на шиї петля. Страшенно не хотілося помирати саме тепер, коли знайдено вихід. «Вольф, мабуть уже в «Континенталі», обіцяв піти зранку».

За брамою їх оточила галаслива юрба діпістів. Вони зазирали у вікна, щось кричали, погрожували.

— Виходить, продали на цей раз союзнички!

— Хіба їм можна вірити?

— Спекулянти, деруть за живе і мертве!

— Запрошували люди у квітучі краї, так ні, не поїхав, йолоп!

— Тепер поїдеш! Запакують у вагончики і повезуть…

— Знатимеш, де Макар телят пасе!

— Більшовики не ісусики — не простять!

— Продали янкі демократію.

— Тепер каюк!

«Хтось добре їх підкрутив, — подумав Крайніченко. — Ще й підпоїли, мабуть…» Дайн-Рябчук ніби прочитав його думки, штовхнув ліктем під бік, запитав:

— Ну, як?

Федір не відповів, його увагу прикував натовп, що хвилювався за шеренгою табірної поліції.

Машина вислизнула з юрби і підкотила до дверей комендатури. Поліцаї відтерли натовп, відігнали од машини Дайнових «статистів». На ганку гостей зустрів комендант табору. Маленький, плюгавий, він вклонився Дайну і, повернувшись до Федора, сказав:

— Прошу вас, майоре, на терасу.

— Там безпечніше, — прошепотів Дайн. Склеротичні жилки на його одутлуватих щоках здулися, на очі впала плівка і зробила їх зовсім безбарвними.

З тераси відкривався великий майдан, заповнений людьми. Сотні очей з цікавістю роздивлялись новенький мундир радянського офіцера, що був на Крайніченку. Комендант підняв руку. Гомін натовпу поступово вщух.

— Радянська комісія по репатріації надіслала до нас свого представника…

Крайніченко не слухав коменданта. Він дивився на плац і ловив погляди: тривожні, дружні, схвильовані: Вони світилися щирою радістю, надією, довір'ям. У тій німій розмові з людьми, що очікувально дивились на нього з плацу, він ніби знайшов нові сили.

Федір почав неголосно, але його почули всі.

— Я не став би говорити, коли б не був певен, що серед вас багато обдурених і заляканих людей. До них я і звертаюсь. Товариші! Вас годують безсоромною брехнею, нібито на Батьківщині вас чекає тюрма, каторга, Сибір. Не вірте! Всі, у кого не забруднені кров'ю руки, у кого чиста совість, можуть сміло повертатися додому!