Читать «Чорний лабіринт» онлайн - страница 208

«Ой, нема, нема ні вітру, ні хвилі із нашої України…» — тихо наспівував Ігор, як завжди, сидячи на підвіконні.

І тут, у новому блоці, хлопці тримались разом. До них ставилися з повагою, особливо до Андрія і полтавчанина, які пройшли Дахау. Таких на півтори тисячі було лише двоє. До них прислухалися, з ними радились і посилали делегатами до табірної адміністрації, коли треба було вести з нею якісь принципові розмови. Андрій і Микола Добривечір підбили хлопців написати колективного листа в Москву. Під тим листом підписалися тисячу сто чоловік. Листа передали комендантові. Кожного дня хлопці по черзі ходили до канцелярії, справлятися, чи нема відповіді.

Петро вже другий тиждень не брав до рук гітари. Ходив сумний, зажурений. Андрій знав: коли ще день-другий не буде відповіді, Петро нап'ється і тоді почне бешкетувати, наробить дурниць. Минулого разу побив коменданта блока, а потім два тижні відсидів у карцері. Андрієві шкода було дивитися на друга. Туга їла Петра поїдом.

— Заграй, Петре, — Андрій сів на койку до Савинова.

— Не хочеться, — відповів той, дивлячись повз нього засмученими очима.

— Ти знаєш, я теж колись пробував, — сказав Андрій, знімаючи з стіни гітару, — але, мабуть, як хисту нема, то краще й не братися.

Він торкнув пальцями струни. Гітара одізвалась жалібним дзвоном.

— Облиш, — скривився Петро, ніби той звук шарпнув його за серце. Та Андрій спробував ще раз. Пальці підкорялись неохоче.

— Ти знаєш цю пісню?

— «Ой у полі озеречко»?

— Знаю.

— Батько любив її співати…

Рипнули двері. На порозі, похитуючись, стояв комендант блока. Вже зранку він був напідпитку. Блимав маленькими очицями і витирав п'ятірнею спітнілу лисину.

— Знову похоронної правите. Давай «Маленьку Манон». Вирви серце, розбий! Чари з уст її пий! О моя незрівнянна Манон… — гугнявив він мотив модного танго. — Ну, давай разом. Майне кляйне Манон… — Комендант обняв хлопця за плечі.

— Я не знаю цієї пісні, — Андрій струсив з плеча його руку і одійшов до вікна.

— Не знаєш? От темнота… Що ж ти знаєш?

До кімнати слідом за комендантом зайшло чоловік з п'ятнадцять хлопців… Хтось із них, ховаючись за спини товаришів, крикнув:

— Ей, коли почнуться заняття?

— Коли додому відправите?

— Якого дідька ми тут чекаємо?

— З нудьги повіситися можна!

— Нудьгуєте? Ідіть в «Сен-Готард». Там весело. У герлс такі ніжки. А примадонна, ух! Пальчики оближете. Там такі форми…

— Нічого нас туди посилати! Додому відправляйте!

— Та що ви його питаєте. Він же п'яний, як ніч! — схопився з ліжка Петро.

— Я п'яний? Ну, ну… Ти мені дивись, а то знов у карцер сядеш.

— Іди ти… — Петро наїжився, але Андрій вчасно відтяг його до вікна. — Свиня, — цідив крізь зуби Савинов.

— Ви ось що скажіть, — звернувся до коменданта блока Андрій. — Коли ви думаєте розпочинати заняття? Чи, може, начальство вже забуло про свої обіцянки?