Читать «Дисертація лейтенанта Шпильового» онлайн - страница 33
Генадій Савичев
— А ви знаєте, я того чорнявого бачила.
— Якого це? — не зразу зрозумів я.
— Ну, того, що портфель узяв.
І все це вона казала мені буденним голосом.
— Де ви його бачили? Коли? — скрикнув я.
Нюра подивилась на мене і здивувалась:
— Невже він ще потрібен вам? Документи ж у вас майже всі.
— Де ви його бачили?
— Тут недалечко. Він саме заходив до двору.
«Сто чортів, — подумав я, — здається, можна добре допомогти Танюшину!»
— Знаєте що, — запропонував я Нюрі, — ходімо до цього будинку.
Нюра погодилась.
Вулиця, де Пасивіна зустріла чорнявого, проходила майже поруч з моїм будинком. Проминувши два квартали, ми повернули під гору і опинилися на затишній вулиці, мабуть у тупику, бо проїжджа частина заросла травою.
— Отут, — сказала Нюра, показавши на зелену хвіртку.
Я постукав. Чекати довелося довгенько. В глибині подвір'я валували собаки. Дзенькнула клямка, і на порозі з’явилась огрядна жінка. Побачивши нас, вона, здавалось, не здивувалася.
— Вас із готелю прислали?
— Власне кажучи, ні, — відповів я.
— Тоді мушу сказати, що за ліжко я беру карбованець на добу. Будете вдвох жити чи окремо?
Вона уважно оглянула мене і Нюру.
— Ми… не жити. Я хотів спитати, чи не поселявся у вас кореспондент, чорнявий такий, невисокий.
Жінка знизала плечима:
— А дідько їх знає, хто вони такі. А тільки чорнявого нема. Є один постоялець, та він не чорний, а рудий.
«Хитрує тітка», — подумав я, а сам спитав:
— Давно живе?
— Третій день. Він ще й не прописався. Каже, буду постійну квартиру шукати. А я постійних не держу. У мене ліжка здаються.
— Ну, що ж, вибачте, — сказав я і на всякий випадок спитав: — А прізвища постояльця ви не знаєте?
Жінка на мить задумалась і відповіла:
— Петрищев Матвій Григорович.
— Петрищев? Матвій?!
Нюра стояла приголомшена. Господиня раптом у чомусь запідозрила нас:
— А вам яке до всього діло?.. Прізвище потрібне… Не хочете зупинятися в мене, то йдіть, куди йдете.
Я тупцював на місці, не знаючи, що робити. Першою опам'яталася Нюра. Вона схопила мене за руку і повела од хвіртки.
— Треба товаришу Танюшину розповісти, — прошепотіла Нюра. Вона вже бувала в нього, розповідала про кореспондента.
Так, це було розумне і єдине рішення в цій ситуації. Чому це Матвій так несподівано опинився у Волногорську? Чому він не побував у Слобідському? Адже там він народився і жив. Усе це було дивно.
Я швидко простував вулицею, і Нюра ледве встигала за мною. Ми завернули за ріг. Нас покликав молодий чоловік у картатій червоній сорочці з закачаними рукавами:
— Товариші!
Ми зупинились. Він підійшов до нас і сказав:
— Прошу документи.
— А ви хто такий?
Він показав книжечку з штампом «Управління державної безпеки».
Потім усе сталося миттю. Невідомо де взялася машина, і не встигли ми отямитись, як опинились у кабінеті Танюшина. Я побачив, що на вилицях полковника перекочуються жовна.
— Хто вас просив іти до цього будинку?
Танюшин був сердитий. У його очах спалахував і згасав холодний вогонь. Я почав бурмотіти щось на зразок: «Товаришка Пасивіна сказала… І я вирішив перевірити…»
— Що перевірити?
— Чи це той чорнявий, про якого нам відомо…