Читать «Дисертація лейтенанта Шпильового» онлайн - страница 10

НОВІ ФАКТИ І СТАРІ РЕЗУЛЬТАТИ

Уявіть собі вузьку долину, облямовану з двох боків горами. Грунтова дорога петляла по одному із схилів, і долину було видно як на долоні. Не долина, а густий сад. Здавалось, Дерева були густо припорошені снігом: то цвіли яблуиі. Ми їхали по коридору, утвореному зеленню.

Крони могутніх дубів зімкнулись над головою в зелену арку. Потім ішли пірамідальні тополі, і алея освітилася сонцем.

Машина взяла черговий підйом, і ми побачили село Слобідське. Воно розкинулось на березі гірської річечки.

Білі хатки були безладно вкраплені в зелень.

— А гарно, ж, гарно як! — вихопилось у шофера.

Машина скотилася вниз, і ми в’їхали на сільську вулицю. Було вже ополудні. За тинами мляво кудкудакали кури. Вискочив собака, кинувся на машину і зник у пилюці, яка, немов димова завіса, тяглася за нами.

Зупинились біля сільради. В щойно пофарбованому чистому коридорі нікого не видно. Десь стрекотіла друкарська машинка. Я відшукав поглядом двері з табличкою «Голова сільради» і постукав.

— Зайдіть, — прогув чоловічий бас.

У кабінеті сиділо двоє: високий чоловік — за столом, а другий, менший на зріст, в окулярах, гостроносий, — проти нього.

— О-о! Флот у гості прибув! — вигукнув високий і вийшов з-за столу. — Прошу до куреня. Сідайте. Пересядь, Фроле Івановичу, — потяг він ще одного стільця до столу. — Не в справі шефства? А то діти з нашої школи геть заганяли. Знайди їм морських шефів!

— Ні, не в справі шефства.

— Тоді в якій же? — добродушно басив високий, видно з усього, голова.

— Мене цікавить мешканка вашого села Петрищева.

— Антоніна Павлівна?!

— Мабуть, так її звуть.

Голова зітхнув.

— Спізнився, друже. Антоніна Петрищева вмерла два роки тому.

Ми помовчали.

— А може, родичі зосталися? — не втрачав я надії.

— Ні, нікого не лишилось. А навіщо вони вам?

Я розповів про лекцію, про музей.

— Ну, в цьому питанні ми вам допоможемо, — усміхнувся голова. — Матвія Петрищева в нашому селі кожен хлопчина знає.

— Виходить, подвиг він зробив? Герой?

— Аякже! Ще в роки війни Антоніні прислали повідомлення: так, мовляв, і так, ваш син загинув героїчною смертю.

Я подумав, що ось зараз, у цю хвилину, дізнаюся не тільки про подвиг, а й про дитинство Матвія, про його життя. Для лекції це було вкрай необхідно.

— Розкажіть мені, будь ласка, все, Що ви знаєте про Матвія, — звернувся я до голови, дістаючи блокнот і ручку.

Він подивився на чоловіка в окулярах, який стояв поруч.

— Може, ти, Фроле Івановичу, розкажеш? Я тоді ще підлітком був…

Фрол Іванович поправив окуляри, кахикнув:

— А чого ж, можна.

Голова тихенько підсунув йому стільця. Той сів і почав:

— Хлопець він бойовий був. Ще у фінську війну організував у нашому селі тимурівську команду. Тим жінкам, у яких чоловіків на війну забрали, вони то дров нарубають, то води принесуть. Учився Матвій теж непогано. Пам’ятаю, бо я з тієї школи. Учителька його за приклад для інших ставила. А як почалась війна, попросився він добровольцем в армію, йому тоді й вісімнадцяти не було. Подався прямо у Волногорськ. Не знаю, як йому вдалося, тільки скоро все знали, о Матвея взяли в армию. Потом пришла похоронена…