Читать «Високий Мисливець» онлайн

— Скажіть, Караї, чому ви завжди ходите в червоній сорочці? У ній ви схожі на ката, якого я бачив на малюнку в одній книжці про середньовічні катівні. Дуже цікава книжка, та коли читаєш її, волосся стає сторч. І тільки-но я побачу вас у цій червоній сорочці, у мене мороз пробігає поза спиною, — ущипливо мовив швейцарець Родольфо Велькер, сидячи увечері біля багаття в таборі таких, як і він сам, мисливців на ягуарів.

Кожен мисливець обрав окрему місцинку для ночівлі і влаштовував собі кубельце, як хотів і умів. Дехто мав спальний мішок. Що ж до Велькера, то він вдовольнявся тим, що нагрібав купу листя й загортався в нього, а як накрапав дощ, притулявся ближче до товстелезного дерева і накривав голову сідлом. Ті ж, у кого були протимоскітні сітки, ховалися від дощу під ними. Сітки були такі густі, що пропускали тільки перші краплини дощу, а потім просякали вологою, і вода вже не проходила крізь них. З усіх мисливців лише англієць Джуліус і Караї жили в наметах. Трохи осторонь розташувалися тубільні мисливці — скромні, тихі люди, у яких були погано навчені собаки.

Повернувшись з полювання, кожен розкладав багаття і готував собі їжу — пік чи варив добуту дичину. Утамувавши голод, усі сходилися до вогнища перед наметом Караї перекинутися словом і відпочити після напруженого дня, а тоді йшли спати, щоб набратися сил для завтрашнього полювання. Збиралися щоразу біля намету Караї. Можливо, тому, що господар був дуже гостинний. Перед його наметом на вогні завжди кипіла вода, посудина з гарбуза — калабаса була наповнена свіжим листям мате, а довкола багаття стирчало з землі кілька шпичаків, на яких смажилася дичина. Тут радо вітали всіх. Кожен, не чекаючи запрошення, міг підкріпитись, якщо був голодний, а посудина з гарячим мате ходила по колу, і кожен підсипав собі свіжого листя, якщо йому здавалося, що чай недостатньо крутий.

Часто траплялось, що дехто з мисливців повертався зовсім без здобичі. Чи то мисливське щастя не всміхалось їм у ті дні і жодна звірина не підходила на постріл, а чи, навпаки, лови були успішні і мисливець, поспішаючи оббілувати ягуара, вже не встигав уполювати щось собі на вечерю. А в Караї завжди було вдосталь їжі. Він не захоплювався полюванням на ягуарів і з більшою охотою вистежував оленя чи дикого кабана. Цього разу полювання на хижаків теж не тішило його. Та й змоги не було по-справжньому взятися до цього. Адже він мав тільки двох псів. Гарних, розумних, породистих мисливських псів, які зосталися від його колись чудової зграї. Зосталися живі лише тому, що він не взяв їх із собою тоді, як полював на ягуара-людожера, і тепер беріг цих псів — пускав на ягуарів тільки тоді, коли був певен, що з ними не станеться нічого лихого.

У Барранко Бранко до старого поміщика Мальгейроса зібралися найкращі мисливці, які зійшлися з найвіддаленіших місцевостей. Мальгейрос мав славу великого багатія і ще більшого скнари. Він не дозволяв жодному мисливцеві ногою ступити на свою землю. Тим часом у його величезному маєтку — фазенді розвелася сила ягуарів, вони завдавали йому таких збитків, нападаючи на худобу, яка вільно паслася в пампасах, що поміщик змушений був дозволити відстріл хижаків. Принаймні він дав оголошення про це. За кожного вбитого ягуара обіцяно волику винагороду, значно більшу, ніж звичайно бувало в Бразілії. Це й привабило мисливців з далеких країв.