Читать «Зоряні крила» онлайн - страница 279

Миттю майнула думка, що війна, мабуть, закінчиться раніше, ніж цю машину передадуть на завод, та жалю ця думка, звісно, не викликала. От і добре, хай собі закінчується якнайшвидше…

Тепер Валя цілком захопилася випробуванням літака. Дивовижна це була машина. Абсолютно неможливе на звичайних гвинтових літаках ставало тут не тільки природним, а навіть обов'язковим. Одним ривком злетіти на кілька кілометрів угору, раптом спуститися до землі і знову злетіти ще вище — усі ці еволюції літак робив так, ніби для нього взагалі не було меж висоти і швидкості. Але Валя добре знала, що такі межі все-таки існують. Саме їх вона мала точно визначити, І вона взялася до цієї роботи і працювала, поки стрілка на лічильнику не показала, що пального залишилося на п'ять хвилин.

Валя знайшла очима аеродром, спустилася нижче, націлилася на двокілометровий посадочний майданчик і, сповнена страху, бо сідати на такій божевільній швидкості їй ще ніколи не доводилося, приземлилась. Одну мить їй здалося, що літак має перекинутися, але все обійшлося добре.

— Чудова машина, Юрію Борисовичу, — сказала вона, коли вантажний автомобіль приволік літак на місце старту і можна було стати на тверду землю, — але над зменшенням посадочної швидкості треба ще працювати. Я мало не вмерла від страху.

— Ну, в це я щось мало вірю, — засміявся Крайнєв. — Проте над цією клятою швидкістю, безперечно, доведеться попрацювати, і здорово-таки попрацювати, А загальне враження?

— Що там говорити про загальне враження!.. Якби зараз у нас на фронті була сотня таких літаків, уся гітлерівська авіація й носа в повітря не наважилася б показати.

— Дякую за комплімент, — вклонився Юрій. Хвилювання, яке охопило його під час посадки літака, ще не зникло. — Але як ми цю саму швидкість будемо зменшувати, я ще сам не знаю…

— Деякі міркування щодо цього в мене вже є, — озвалася Марина Токова.

— Дуже добре… А тепер, товариші, я попрошу зараз усіх вас до себе. Поговоримо, над чим нам зараз найбільше працювати треба, — сказав Крайнєв.

У цю мить до Валенса підбіг його ад'ютант, швидко передав якогось папірця. Директор прочитав посміхнувся.

— Пробачте, товаришу Крайнєв, — голосно сказав він, — але зараз ми на кілька хвилин зайдемо до мене. Є добрі новини…

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ

А тим часом танковий полк ішов усе далі і далі на захід. Дні минали за днями, місяць минав за місяцем. Сергій Король майже не виходив за цей час з бою. Правда, інколи траплялися короткі перерви, коли війська стояли в обороні. Тоді вдавалося трохи спочити і привести до ладу себе самого і свою техніку.

Все ясніше і ясніше окреслювалися контури майбутньої перемоги, все ближче підходила Червона Армія до Німеччини. І чим ближчою здавалася перемога, тим частіше мріяли, розмовляючи між собою, Король і Орленко.

Це були мрії інженерів, які вже скучили за справжньою творчою роботою, яким хочеться будувати і винаходити, бачити, як думка твоя, мрія твоя втілюється в життя.

Вони часто згадували своє київське буття і дні, коли разом доводилося працювати над компресором для Ганни. Де вона зараз, Ганна Ланко? Мабуть, вже встигла винайти надзвичайні речі за той час, поки Король і Орленко йшли далеким страдним шляхом війни.