Читать «Зоряні крила» онлайн - страница 21

— Будемо летіти, Юрію Борисовичу! — гукнув Волох.

Біля машини стояло кілька німецьких чиновників таможні і аеропорту. З цієї групи Юрій раптом почув своє прізвище, вимовлене зовсім не приязно. Він обернувся, але жодні очі не зустрілися з його поглядом. Хвилину Крайнєв дивився, потім вліз у кабіну й засунув за собою дверці.

Вони почекали, доки з аеродрому здійметься пасажирський літак. Потім Волох дав сигнал до зльоту, одержав відповідь, мотор оглушливо заревів, і літак помалу рушив з місця.

Юрій глянув у кабіну. Яринка всміхнулася до нього заспаними оченятами — вона щойно прокинулася.

Літак відірвався від землі і швидко набирав висоту. Волох сидів на своєму місці, важкий, великий і спокійний.

Його манера сидіти біля управління літака нагадувала Крайнєву Валю. Дівчина так само вільно, без напруження сиділа біля руля, навіть коли машина розвивала найбільшу швидкість.

В самій позі Волоха відчувалася велика зосередженість. Це було повне поєднання сильної волі пілота і переконливої потужності машини. Літак ставав ніби живою істотою, а мозком і серцем його був спокійний пілот Волох.

На сході почали з'являтися хмари. Спочатку прорізалися легкі хмарини. Вони насувалися швидко, ніби гнані сильним вітром. Десь далеко за ними Гнила гроза, її ще не було видно, але вона відчувалася там, за горизонтом, невидима, таємнича і грізна. Вони летіли просто на грозу, назустріч бурі, навіть приблизно не уявляючи її сили.

І грозовий фронт з'явився на горизонті. Темна смужка застелила імлисту лінію обрію. Вона виростала з дивовижною швидкістю і з літака вже здавалася грозою.

Юрій глянув на Волоха. Той сидів підкреслено непорушно. Жодна рисочка на його обличчі не зраджувала хвилювання. Він летів назустріч грозі так само спокійно, як ранком назустріч сонцю.

Волох вже не вперше літав у грозах. Снігові бурани заставали його у повітрі. Сліпим польотом пролітав він сотні кілометрів. Чи ж варто йому хвилюватися через цю грозу? Вона мине за три хвилини. Через неї вік на своєму літаку пролетить, як куля, і вихор від пропелера знесе з крил навіть найменші краплини дощу.

Вони летіли в грозу, і гроза летіла на них. Наближення її відчулося зразу — почало гойдати. Літака кидало вгору, і знову він падав униз, ніби в широченну яму. Його клало на один бік і потім несподівано перехиляло на другий. А хмара ще тільки насувалася, чорна і грізна, як тінь велетенської гори.

Волох спочатку хотів облетіти грозу, але горизонт уже зник. З усіх боків небо було затягнуте сірою пеленою.

Літака кидало все дужче і дужче — перед грозою йшли висхідні потоки повітря.

Тепер Волох уперто набирав висоти. Він хотів перескочити через грозу, хоч надії на це було мало. Машина йшла все вище і вище, стрілка на чорному циферблаті вже дійшла до чотирьох тисяч, а перед літаком все стояла така ж сама стіна мутиосірих хмар.

І тоді машина врізалася у потворні кучугури туману. В кабіні відразу ж стало темно. Стрілки і цифри засвітилися перед Волохом. За вікнами кабіни сірів густий темний туман. Літак немов стояв на місці. Тепер Волох дивився тільки на стрілки приладів. Літак кидало значно менше. Грому не було чути. Гроза проходила десь далі від них.