Читать «В погоні за Привидом» онлайн - страница 71

Через півгодини машина майора Кірєєва уже під'їжджала до дачі Лопухова. Старший лейтенант Адамов доповів майору, що Іглицький ще перебуває на дачі.

Кірєєв, наказавши людям Адамова оточити дачу, сам із старшим лейтенантом вирушив до її веранди. На стук його ніхто не відізвався, потім раптом пролунав постріл. Куля, пробивши дошку дверей, просвистіла біля самого вуха майора.

— Здавайтеся, Іглицький! — крикнув Кірєєв. — Ви оточені. Опиратися безглуздо.

У відповідь пролунав ще один постріл, але майор і старший лейтенант притулилися тепер до стіни будинку по обидва боки дверей. За знаком Кірєєва вони одночасно вдарили в двері ногами, неміцні дошки їх заскрипіли…

І знову пролунав постріл. Але двері тепер уже тріщали під ударами ніг офіцерів. А коли двері впали на підлогу, зсередини пролунав хриплуватий голос Іглицького:

— Гаразд, здаюсь…

До ніг офіцерів полетів його напіврозрядженйй пістолет, а потім з'явився і сам Іглицький з портфелем Гурова в руках.

— Ось, будь ласка, — промовив він досить спокійно і, піднявши руки вгору, почав повільно повертатися перед контррозвідниками, щоб вони могли обшукати його.

Утікач

У одному з приміщень Радянської військової адміністрації в Берліні сидів блідий молодий чоловік у сірому пильовику з роздертою полою і одірваними ґудзиками. Чорний пом'ятий капелюх його лежав на столі. Русяве, вологе від поту волосся було скуйовджене. Під час кожного гучного звуку, що лунав у сусідньому приміщенні, відвідувач злякано здригався і різко повертався до дверей. Поступово, проте, він заспокоївся і роздивився.

Погляд його затримався на письмовому столі, але ненадовго — рівно настільки, щоб помітити чорнильне приладдя, декілька книг і невелику купку газет.

Задумавшись про щось, молодий чоловік не почув, мабуть, як відчинилися двері. До кімнати ввійшов високий, широкоплечий старший лейтенант з двома рядами орденських планок на гімнастьорці, яка добре на ньому лежала.

— Ну як, заспокоїлися? — майже весело спитав він, прямуючи до письмового стола.

Молодий чоловік здригнувся і, квапливо обернувшись, поспішно схопився з свого місця.

— Сидіть, сидіть, будь ласка! — замахав на нього руками старший лейтенант і сів у крісло за письмовим столом.

Перегорнувши якісь папери в папці, яку він приніс з собою, старший лейтенант спитав:

— То ви кажете, що прізвище ваше Голубєв?

— Так точно, — відповів молодий чоловік, знову намагаючись підвестись з місця. — Голубєв Степан Олександрович.

— Вас у сорок третьому вивезли з Києва в Німеччину, і ви працювали потім на верфях у Гамбурзі, так я записав? — розпитував далі старший лейтенант, заглядаючи в папку.

— Так точно, товаришу старший лейтенант, — поспішно підтвердив Голубєв, помітно хвилюючись. — Тільки не вивезли, а погнали. В Гамбурзі я працював на суднобудівних верфях «Блом і Фосс», а потім на «Дейче верфт».

— Ну, а потім?

Голубєв важко зітхнув і витер хусточкою спітнілий лоб.

— Потім нас, тобто мене і інших росіян, хто був молодший і міцніший здоров'ям, вивезли за океан, в Америку. Це було вже після війни…