Читать «Биті є. Гоцик» онлайн - страница 27

– Йди!

Ілія смикнувся і пішов з двору. Мама спішила вслід, просила передавати вітання Янушу та його батькам, телефонувати… Ілія раптом зупинився, скинув рюкзак.

– Адресу забув… Зачекай, мамо. Я зараз… – побіг до будинку, залишив матір посеред вулиці.

Ускочив у дім, побіг до маминої кімнати, відчинив комодик, дістав чорну лаковану шкатулку. Запхав під светр і помчав геть.

На автостанції мама сором’язливо роззирнулася, простягнула синові декілька купюр.

– Не треба, мамо. Я з грошима. Тільки-но заплатили за редактуру, – слабко відкараскувався Ілія.

Та мама усміхнулася, поклала купюри до синової кишені.

– Згодяться… – сказала.

Десятьма хвилинами пізніше Ілію розгойдувало у комфортному салоні рейсового автобуса на Хелм. Роздивлявся похмурий пейзаж за вікном, аби не думати про поцуплену шкатулку з маминим скарбом.

– Я роблю це заради тебе, мамо… – врешті-решт прошепотів знічено.

Крокувати за безсмертям і золотом з повними кишенями – сумнівна забава.

Напівпорожній автобус гнав на південь, Ілії набридло рахувати бігборди за вікном, бо уже за годину подорожі перестав помічати оточуючі пейзажі, в очі впадали тільки яскраві плями рекламних плакатів – автівки, красуні, металопрокат, клінкерна цегла…

Відвернувся, взявся роздивлятися пасажирів, ніби разом із ним усі вони були освячені таємницею неймовірної подорожі – теж мчали за безсмертям. І золотом. Просто не признавалися.

Пасажирів зібралося небагато. «Дванадцять голів», – нарахував зі свого місця в кінці салону, бо бачив тільки голови. Стара бабця, кілька жінок середнього віку, зграйка підлітків і двійко молодих чоловіків. Сиділи поруч, тихо перемовлялися. Ілія бачив тільки голені маківки і міцну руку одного із чоловіків з тату на зап’ястку – звисала у прохід, погойдувалася.

«Армійці», – подумав байдуже. Та один із молодиків раптом обернувся до Ілії, ковзнув по ньому холодним хижим поглядом, нахилився до товариша.

Ілія похолов. В оперативних мріях, що вони заполонили душу за ту останню безсонну ніч, яку перед від’їздом він провів на вузенькому диванчику, зустрічні люди виглядали геть по-іншому. Ілія уявляв, як бадьоро крокує широким світлим шляхом. Як обходить великі міста, зупиняється у невеличких глухих селах, де наївні простодушні люди самі пропонують йому нічліг і гарячу їжу. Як розпитують: що змусило зрушити у путь? Як Ілія плете хитру казку про дівчину, яку шукає все життя. Жінки змахували сльозу, дівчата мрійливо підводили очі до небес, чоловіки важко зітхали, у парубків розправлялися плечі, і тільки древні бабці по-відьомськи тихо щось бубоніли собі під ніс, косували на Ілію підозріло й недобре, та то маячня. Хто їх нині слухає, тих старих?

Реальність не дослухалася до Іліїних фантазій. На першій же санітарній зупинці – до Хелма майже сімсот кілометрів, сім годин їхати – пасажири вивалили з автобуса: хто до кав’ярні по каву, хто в туалет, хто цигарки палити – голомозі хлопці відійшли вбік. Косували на Ілію, тихо перемовлялися.

«Уб’ють!» – перелякався. Тупцював біля відкритих дверей автобуса, як той дурник: у руках важкий рюкзак, під светром мамина шкатулка. «І не перекладатиму, – істерично билися думки. – Як рюкзак відберуть, шкатулка при мені лишиться… І гроші, що мама у кишеню вкинула. Яйця… в різні кошики…»