Читать «Долина совісті» онлайн - страница 196

Виявилося, що він стоїть, затуляючи собою Ганну. Виявилося, він закрив її собою. Виявилося, Анжела помітила цей його жест і, здається, надала йому значення.

Влад бачив, як вона посміхнулася. У цій посмішці радощів не було, лиш заздрість, біль, розчарування… і зловтіха. Так, зловтіха.

Не зводячи з Влада блискучих збуджених очей, Анжела піднесла пістолет до скроні.

Постріл пролунав тихо і якось навмисне. Влад устиг побачити, що Анжелине волосся зметнулися, як від стрибка. І в цій хмарі летючого волосся вся вона здригнулася, наче від відрази, і завалилася на бік.

Він поспів відтягти Ганну, перш ніж вона встигла хоч щось роздивитися там, на підлозі посеред коридору. Він тяг і тяг, стискаючи її руку в своїй долоні.

Він вивів її в двір. Сонце засліпило його.

Зелений газон був засипаний жовтими ґудзиками кульбаб. Цвів самотній, величезний, наче хмара, каштан. Уквітчався бузок.

Ганна мовчала. Влад обійняв її. Вперше в житті зробив те, про що мріяв — але зробити не наважувався.

Вільний. Вільний. І нікого — нікого! — не встигне вже прив'язати.

Тепер можна. Тепер він торкається її і не боїться за неї. Усе лихе буде не скоро, і хіба настільки воно сумне, це неминуче…

Він стояв посеред сонячного кола, обіймаючи кохану жінку, і його воля була, наче купол.

Як небо.