Читать «Останній раз» онлайн - страница 23

— Залиш, якщо прихопив.

Поряд із банкнотами лягла «берета».

— Годиться?

Антон перевірив, переконався, що зброя заряджена, в чудовому стані.

— Теж не засвічена?

— Ображаєш, хлопче!

— Поки що досить. У разі чого ти повинен забезпечити...

— Та знаю, знаю, — відмахнувся Льодик. — Треба буде — ракетну установку припремо. Чого зуби шкіриш? Точно тобі кажу!

— Подивимось, — Антон покрутив у руках «берету». — Все?

— Зажди. Нікого не хвилює, як саме ви приберете грека. Головне — смерть його повинна стати фактом, що не підлягає сумніву. Звичайно, шукати будуть у першу чергу серед наших із вами земляків, і фебеерівці перелопатять готелі, думаю, такий варіант вони теж не відкинуть. Тому бажано знати, коли планується акція з вашого боку, щоб подбати про квитки. Найлегше вам злиняти в той же день. Ментів місцевих усе одно ми зі сліду збиваємо, найнявши виконавців за кордоном. Отож не тягніть. Трьох тижнів повинно вистачити.

— Малахов усе це вже розказав. Не треба сто разів повторювати.

— О’кей, — на обличчі Льодика знову з’явилася дурнувата посмішка. — Відпочивайте. Дружині привіт!

Він ляснув Антона долонею по правиці і вийшов. Антон зачинив двері на замок і повернувся в крісло, замислено почав перебирати фотокартки. Віта застала його за цим, подивилася через плече.

— Нічого мужик. Справді є у профілі щось античне.

Вода з її мокрого волосся падала на глянець знімків.

— Є щось, є... — Антон легенько торкнувся Вітиної руки. — О’кей, як каже наш новий друг Льодик. Піду теж сполоснуся, і будемо спати. Може, уві сні щось корисне побачу...

— Ну, як тобі сценарій?

Це питання Віта поставила на п’ятий день їхнього перебування в Нью-Йорку. Антон чомусь, мабуть, інтуїтивно, побоювався прослуховування, тому в номері обговорювали лише те, що повинні знати всі, а спеціальні деталі узгоджували, гуляючи містом, котре було втіленням країни, інформацію про яку — негативну, а потім — позитивну всотував у себе кожен, народжений в СРСР. Само собою, більше доби вони спали, пристосовувалися до різниці в часі. Потім пристосувалися до Нью-Йорка, що виявилося не такою вже складною справою.

Вони зрозуміли, чим засмоктував Великий Нью-Йорк. І хоча Віта чула думку, що Нью-Йорк — найбільш нетипове місто Америки, що справжні, ортодоксальні американці, не люблять його, Антон, хоча й не бачив типової Америки, готовий був оскаржувати це твердження. Нью-Йорк нічим не здивувати, він переконався в цьому. Наше суспільство дійшло до такого тільки щодо п’яниць та алкоголіків. До них ставляться байдуже. Їхні вибрики нікого не дивують. На них не звертають уваги. Тут можна стрибати на одній нозі по вулиці, грати в баскетбол у сабвеї, співати хором у супермаркеті, ходити влітку в шубі, а зимою в шортах, начепити на голову оленячі роги, а на обличчя — поросячу маску, вити на вітрину ресторану, танцювати на даху Міжнародного торговельного центру, куди свого часу на очах мільйонів глядачів дерся Кінґ Конґ, вечеряти біля приміщення ООН і робити ще безліч усіляких дурниць, окрім публічного заняття сексом, — на твої спроби самовиразитися ніхто не зверне уваги. Ти нікому не потрібний і не цікавий. У всякому разі, Антон зробив такий висновок після дводенного блукання геометрично правильними вулицями Нью-Йорка. Вони пройшлися Бродвеєм, на Таймс-Сквер купили десять листівок, заплативши усього долар, давлячись і підсміюючись одне з одного, з’їли по гамбургеру в «Макдональдсі», пообідали в Чайна-Таун, прогулялися по Грінвіч-віллідж, аби переконатися — балачки про тусовки «блакитних» не зовсім відповідають дійсності, в усякому разі, нема такого розмаху, про який говорять усякі там знавці, плюнули у води Гудзону, покаталися в сабвеї, відвідавши заодно Брайтон-Біч і переконавшись, що російською там говорять китайці і негри-полісмени, одне слово, поводили себе як тупуваті туристи-совки. Їм вистачило на все два дні, потім стало нудно від американської байдужої одноманітності. Захотілося рідних очікуваних несподіванок.