Читать «Таємниця козацького скарбу» онлайн - страница 4

— Ага. Він місцевий. Футболом кличуть.

— Як-як? — здивовано перепитав Данько.

— Футболом. Не Дружком же його називати. І точно вже не Ціпою. Скажи йому «ціп-ціп», спробуй — відразу клювати почне.

Страус на прізвисько Футбол далі походжав берегом. Почувши ненависне «ціп-ціп», зупинився, повернувся до хлопців у воді, войовничо підстрибнув і знову зачалапав туди-сюди.

— Бач, поки когось не копне — не заспокоїться, — озвався один із ватаги.

— А якщо ми всі разом вискочимо — і в різні боки? — повторив Данило свою ідею. — Не побіжить же він за всіма разом.

— Точно, — погодився Льонька. — За кимось одним. І цим бідолашком може стати будь-хто. Я, ти, друг твій. Все одно радості мало.

«Це правда, — подумав Данько. — А що, як цей Футбол захоче мені забити гола?»

Богдан стояв по шию в воді і чухав забиту маківку. Вдруге мати справу з цим дзьобом у нього бажання не було. Проте й сидіти в річці до ночі не дуже хотілося.

Льонька тим часом поводився досить дивно. Склавши долоні і приклавши їх рупором до рота, він голосно крикнув:

— Га-а-а-а! — аж закашлявся при цьому, але не заспокоївся, гаркнув знову: — Га-а-а-алко!

Коли він крикнув утретє, з-за пагорба вибігла дівчинка. Зросту невеликого, худенька, волосся у дві смішні кіски заплетене. Маєчка простенька, зелені шортики, гумові капці на босу ногу. В руках дівчинка тримала звичайний футбольний м’яч.

Підійшовши ближче, дівча зупинилося, вперло одну руку в бік, а в іншій кілька разів підкинуло м’яч.

Данилові здалося, що в такий спосіб дівчина знущається з вісьмох хлопців, загнаних у воду лютим страусом.

— Чого стоїш! Чого зуби шкіриш! — крикнув Льонька. — Не бачиш хіба?

— Бачу! — дзвінко відповіла дівчинка. — Знову його дражнили?

— Кому він потрібен, потвора така! — встряв хтось із хлопців, і страус ніби зрозумів, що про нього йдеться. Він вигнув шию і навіть погрозливо підстрибнув.

А дівчинка відповіла:

— Сам ти потвора! Ось за потвору і маєте!

— Дивись, Галко, бо як вийдемо… — почав погрожувати Льончик.

— Ти вийди спочатку! — реготнула дівчинка. — Проситися будеш?

— Не буду! — люто вигукнув Гайдамака. — Рибою тут житиму, але проситися — не дочекаєшся!

— Жабою ти там будеш! Ква-ква-ква! — почала дражнитися Галка, тоді підійшла ближче, обвела поглядом усю компанію. — А цих двох я не знаю.

— Це вони! Вони твого Футбола займали! — недружним хором озвалися хлопці.

— Ми не хотіли! — крикнув Данило. — Ми ж не знаємо нічого!

Страус і далі походжав берегом.

— Добре, — мовила нарешті дівчинка. — Раз ви не знали — будете знати. Футику! — гукнула вона до лютого птаха. І — диво! — страус повернув до неї голову.

Галка підняла м’яча обома руками, замахнулася і кинула його страусові.

Ще одне диво: птах підскочив, влучним ударом правої ноги відбив м’яча, і коли той стукнувся об землю й покотився, страус, ніби забувши про хлопців, почав ганяти м’яч берегом, наче затятий футболіст. То ось звідки таке дивне прізвисько, зрозумів Данило.

— Вилазьте! — милостиво дозволила Галка. А тоді повернулася і гордо пішла за своїм страусом.

Богдан з Данилом поспішили вибратися з води перші. Та даремно вони думали, що небезпека минула. Можливо, для когось, але не для них.