Читать «Обережно, діти!» онлайн - страница 83

– Він живий? – заховав я мокре лице у мамин светрик.

– Живий, але до нього не можна. – Мама сіла на стілець і пригорнула мене до себе. – Дід казав, що мусить одужати, бо має наступного року великі плани, і що ти мусиш приїхати. Він залишив тобі ось це.

Мама простягла мені дідів нетбук, книжку «Літаки» й конверт. Я присів на стілець і взяв конверт. У ньому був акуратно складений удвоє аркуш із малюнком і написом:

Дід не забув, що десяту таємницю я маю написати сам. Я почувався як ніколи дорослим. Чи міг би я ще кілька днів тому розібратися в цих складних дорослих речах?

– Дід залишив тобі ще один подарунок. Там, біля яблуні.

Я зірвався і побіг. Я ледь не перекинув лавку й відро з водою.

Під яблунею стояв літак. Той самісінький літак, якого ми запускали з дідом позавчора! Я торкнувся його крил, і мені здалося, що я торкаюся дідової руки і чую його голос.

– Стриманість і ніякої паніки, – повторив я.

Ні, я ще не навчився бути стриманим. Мені ще потрібен час. Ще багато часу!

Мої друзі стояли біля машини. Вони махали руками. Я вперше побачив у куточку Анетчиного ока сльозу. Я знав, наступного року я обов’язково сюди приїду. Для цього треба почекати тільки рік. Для того, щоб збагнути, хто тобі дорогий, треба відчути, що таке розлука. Так каже дід Роман. Я йому також потрібний. І він потрібен мені. Здається, я вперше зрозумів, як важливо бути потрібним одне одному.

Я сидів у машині й міцно тримав на колінах Лінку. Іншою рукою я тримав свій літак. Я дивився на небо, туди, де закінчуються хмари і починається безкінечність. Я знав: небо не має кінця, як не має кінця час, де ми стаємо мужніми, сильними й мудрими. Здається, я щойно сам збагнув останню таємницю чоловічого успіху – це ПАМ’ЯТЬ. Дякую, діду.