Читать «Нейтральна територія» онлайн - страница 3

Про виставку Анатолія Гончаренка столиця заговорила півтора місяці тому. Тут Ольга погоджувалася з Танькою Суховою: рекламна кампанія була потужною і продуманою, результат не примусив довго чекати. Виставка відкрилася три дні тому, всі ці дні біля входу було тісно від людського натовпу, правиці відвідувачів стискали заздалегідь приготовані п’ятірки — вартість вхідного квитка. Крім невиразного папірця, кожен отримував гарний каталог і можливість подивитися на власне художника. Ольга була на відкритті, редакція отримала персональне запрошення, бо їхня газета значилася офіційним інформаційним спонсором. Наступного дня пішла знову, заодно переконавшись: фірма-організатор знає, що робить. На відкритті художник стояв у костюмі, що явно сковував творчу особистість, та вже назавтра він тинявся серед своїх робіт у потертих стареньких чорних джинсах, справжніх «ренглерах», темно-синьому светрі з латкою на правому лікті і шкірянці, що знала кращі часи. Обличчя чітко засвідчувало пристрасть художника до алкоголю і старило його, хоча всі знали — мужчина він молодий, лише тридцять один, виставку підігнали просто під день народження. І обличчя, і зовнішній вигляд робили Анатолія простим, доступним, своїм у дошку для більшості людей — геніям, котрі п’ють, довіряють. Розрахунок точний. Публіка валом валить. Танька права — мода.

Вдруге Ольга пішла вже не через моду. В роботах, вивішених на стінах, було щось. Так, більшість відвідувачів проходила залами з розумним виразом обличчя і, відмітившись, залишала галерею з почуттям виконаного обов’язку. Хтось тицяв художникові каталог для автографа, він кострубато черкав кілька завитків, часто навіть не дивлячись на того, хто бажав отримати пам’ятний підпис. Та були й такі, хто довго стояв біля якоїсь картини і, здавалося, всотував зображення в себе, викарбовував у мозку голограму. Химерні переплетення облич, ліній, штрихів, гами кольорів гіпнотизували, Ольга подеколи відчувала себе кроликом перед холодними хижими очицями удава. Вночі, намагаючись заснути і мнучи простирадла, вона відновлювала в пам’яті побачені роботи й не могла заспокоїтися, аж поки до неї дійшло: Анатолій Гончаренко говорить з нею її мовою. І з кожним, хто зупинявся біля картини, він знаходив спільну мову. Ще Ольга зрозуміла одну просту річ — осяяння прийшло несподівано, коли, після марних спроб заснути, що не часто трапляється після випитого, вона закуталася в халат і вийшла на балкон покурити. Після другої затяжки вона випустила струмінь диму в темну порожнечу ночі і миттю її осяяло, чим притягували її роботи Гончаренка.

Він малював страхи.

Не монстрів на павучих ногах, не триголових щурів — щурі! — не вампірів і мертвяків. Страх — це відчуття, знайоме кожному, і не боязнь чогось конкретного, щурів, наприклад, — знову щурі! — а страх узагалі, страх як інстинкт, найсильніше людське відчуття. І в роботах, вивішених на стінах, кожен бачив свій, ні з чим незрівнянний і неповторний страх. Гончаренко говорив з тими, хто дивився на його роботи, не проглядав на ходу, а саме дивився, їхньою мовою. Кошмар відступає, якщо про нього говорити вголос. Не йде зовсім, а лише відступає. На який час. Мов налякані зненацька спалахом світла щурі — досить, чорт забирай, про щурів! — ховаються в нори, аби потім знову вибратися, коли стихнуть людські кроки.